Покохати знову

Розділ 16

Кирило

Аня навіть не озирається. Просто розвертається й іде. За хвилину її машина розчиняється в білому мареві, а я залишаюся стояти посеред тротуару, стискаючи кулаки в кишенях пальта. Сніг сипле густо, ніби намагається замести сліди — її, мої, наші.

Я не здивований, що побачив її біля бізнес-центру. У мене тут була зустріч із клієнтом.
Здивувало інше — як сильно мене це зачепило. Я був переконаний, що відпустив. Що переболіло.
Та варто було їй зайти до кабінету — і спогади накрили хвилею. Її аромат. Ледь помітна усмішка. Звичка поправляти волосся, коли нервує. За п’ять років вона майже не змінилася.

Але всередині — це вже не моя Аня. І, мабуть, ніколи більше не буде. Коханою я її більше не назву. Вона зрадила мене. Підло. Без пояснень.

Я до останнього шукав виправдання. Переконував себе, що це монтаж, провокація, чиясь гра. Та фото й відео, отримані напередодні весілля, не залишили простору для фантазій. Вони й досі стоять перед очима.

І все ж найгірше — не це. Найгірше — що вона ледь усе не зруйнувала. Її стаття. Її невгамовна жага до справедливості. Її впертість. Вона влізла в справу, над якою ми працювали місяцями. Один абзац — і місяці роботи могли розсипатися.

Коли я прочитав матеріал, зрозумів: одна журналістка може знищити все.
Я мчав до редакції, не думаючи. І тільки побачивши її в кабінеті, завмер. Майже рік я жив в Україні — і жодного разу не перетнувся з нею. А тут — таке «випадкове» зіткнення.

Я знав, хто справжній убивця, але не мав права розкрити карти. Ми з Остапенком збирали докази по крихтах. Свідків знаходили дорогою ціною. Кожен крок міг стати останнім.

Публікація вийшла майже напередодні затримання Владислава Юрченка. Ми діяли на випередження. Юрченка посадили. Можна було видихнути. Та його батько так просто цього не залишить.

Формально стаття Ані не вплинула на арешт. Але такі люди не шукають логіки — вони шукають винних. І вона — зручна мішень. Я попередив її. Та вона дивилася на мене так, ніби це жар.

Раз на місяць я читаю лекцію студентам четвертого курсу юридичного факультету. Колись це було звичкою після США. Тепер — майже терапією.

Ранок починаю з пробіжки — як завжди. Сьогодні без залу. Мені потрібно провітрити голову. Холодне повітря обпікає легені, кроки відбивають ритм об асфальт. Нічна розмова крутиться в думках, але з кожним кілометром стає трохи тихішою. Рух допомагає не розвалитися.

Після душу їду до університету. Раз на місяць я читаю лекцію студентам четвертого курсу юридичного факультету. Колись це було звичкою, що залишилася після Америки. Тепер — майже терапією. Місцем, де все логічне, структуроване й підконтрольне.

В аудиторії тепло. Запах паперу й кави. За вікнами — сніг, а тут — гомін голосів.
Студенти сперечаються, ставлять гострі запитання, вірять, що закон може бути справедливим. Я говорю їм про відповідальність слова. Про те, що правда без доказів — це лише гучний звук.

І ловлю себе на думці, що думаю про неї. Вона завжди вірила, що правда достатня сама по собі. Після лекції коридори порожніють. На мить здається, що життя можна впорядкувати, як конспект. Та варто вийти надвір, і холод повертає до реальності.

Їду до офісу — і одразу занурююся в хаос. Повний завал. Справа за справою, дзвінки, документи, підписи. Секретарка ледь встигає заносити папки. Телефон не замовкає.

Я працюю швидко, чітко, майже механічно. Контроль. Логіка. Рішення. Усе те, чого так бракує в особистому. Та навіть за цим шаленим ритмом думки вперто повертаються до неї. До її голосу. До завтрашньої десятої.

Коли робочий день нарешті закінчується, я не їду додому. Я телефоную Михайлу та домовляюся про зустріч.

Бар на околиці зустрічає приглушеним світлом і запахом алкоголю. Ліхтарі за вікном розмазуються жовтими плямами по мокрому асфальту. Усередині тепло, тісно, голосно — і це добре. Шум заглушає думки.

— Кирило! — Михайло вже сидить у кутку. — Ну, нарешті. Де ти пропав.

— Робота, — коротко відповідаю й сідаю навпроти.

Скидаю пальто, розгладжую сорочку. Замовляю віскі. Перший ковток обпалює горло — принаймні це відчуття чесне.

Михайло уважно дивиться на мене, крутячи серветку між пальцями.

— Ти виглядаєш так, ніби когось убив. Або хочеш, — підморгує він.

— Усміхаюся краєм губ. — Колишню зустрів.

Він завмирає, серветка випадає з рук.

— Аньку?

Киваю.

— Тепер вона журналістка. І саме того журналу, який ледь не завалив мені справу. Це її статті були.

— Та ти що… — він відкидається на спинку стільця, плескає себе по коліні. — Оце так зустріч через п’ять років.

— Я ледве встиг перекрити наслідки її «розслідування». Ще трохи — і все, над чим ми працювали місяцями, полетіло б у прірву. — Я стискаю склянку. Скло врізається в долоню.

Михайло піднімає брову:

— І що? Все така ж?

— Гірше. Та сама впертість. Та сама впевненість, що вона знає краще за всіх. Лізе туди, де її ніхто не чекає. Рятує світ. А за спиною — руїни.

Він кладе руку на стіл, нахиляється ближче, усміхаючись хитро:

— Ти злишся, — спокійно каже він. — А мав би аплодувати?

Я мовчу.

Михайло зітхає, витягує серветку, крутячи її між пальцями:

— Я не про справу. Я про тебе. Ти досі її кохаєш?

Питання б’є точніше, ніж алкоголь. Я відводжу погляд. У барі стає душно.

— Усе в минулому.

— Брехня, — тихо каже він. — Так не говорять про людину, яка «в минулому».

Я різко видихаю, чую, як повітря стискає груди.