Розділ 15

Аня

Сьогодення

— Анно Сергіївно… до вас із поліції. Помічниця нервує більше, ніж треба. Я — ні.

— Нехай заходять.

Два місяці минуло з виходу другої частини моєї статті. Тієї самої, де було більше правди, ніж влада могла дозволити. Закрита інформація. Внутрішні документи. Деталі, яких “не існує”. У цьому місті все продається. Питання лише в тому, хто платить першим.

Двері відчиняються. Він заходить без поспіху. Оцінює простір, як хижак територію. Високий. Зібраний. Мускулистий. Сивина біля скронь додає йому не віку — ваги. Непоганий.

— Доброго дня, Анно Сергіївно. Остапенко Микита Олексійович. Головний слідчий у справі Мілани Якимової.

Він сідає без запрошення. Сміливо. Мені подобається, коли чоловіки думають, що контролюють ситуацію.

— Чим зобов’язана? — усміхаюсь ледь помітно.

— Ви знаєте, що справу закрито. Але з вашої статті я дізнався більше, ніж моя група за весь період розслідування.

Отже, його зачепило. Добре.

— То ви прийшли подякувати? — спираюсь на спинку крісла. — Не варто. Я не беру гонорари від поліції.

В його очах на секунду з’являється блиск. Не злість. Інтерес.

— Анно, можна без формальностей? — киваю — Мені потрібно знати, хто надав вам інформацію з нашої бази. Це закриті дані.

Оце вже смішно.

— Микито Олексійовичу, — навмисно підкреслюю по батькові, — я журналістка. А не співробітниця вашого відділу внутрішньої безпеки.

Він нахиляється вперед.

— Хтось злив інформацію. І це кримінальна відповідальність.

— Тоді шукайте у себе. Я не здаю своїх джерел.

І це правда. Не через благородство. Через принцип. Він звик тиснути. Я — ні.

— Ви розумієте, що можете стати співучасницею?

Я дивлюся прямо в очі.

— Ви розумієте, що без моєї статті ця справа залишилась би похованою?

Тиша. Ось тепер це поєдинок. Його щелепа ледь напружується. Він не звик, щоб із ним сперечались аргументовано.

— Ми могли б допомогти одне одному.

— Ні, — усміхаюсь. — Ми по різні сторони.

Я встаю і відкриваю двері. Жест не різкий. Спокійний. Контрольований.

— Дякую за візит. —  Він піднімається повільно. Кладе візитку на стіл. — Якщо передумаєте.

— Не передумаю.

Наші погляди зустрічаються ще на секунду довше, ніж дозволяє ввічливість. Він виходить. Я беру його візитку. Кручу між пальцями. Цікавий. Розумний. Амбітний. Упертий. Але не небезпечний.

Видихаю лише тоді, коли двері зачиняються з іншого боку. Не тому що боюсь. А тому що його присутність надто щільна. Нахабний.  З тих, хто звик отримувати відповіді. Він не з тих, хто залишає справи на пів дороги. І це означає, що він ще повернеться.

Людина, яка надала мені інформацію, мене не цікавить. Її доля — теж. У цій грі кожен дорослий і розуміє ризики. Але здавати інформатора? Ні. Нехай Микита сам поворушить мізками. Якщо він такий принциповий — знайде. Я ж свою роботу зробила.

Можливо, я граю не зовсім за правилами. Але правила — це розкіш для тих, у кого чисті руки. Завдяки моєму матеріалу справа зрушила з мертвої точки. Після публікації у відділку почалися перевірки, телефони не замовкали, а хтось згори раптом дуже зацікавився, чому гучне вбивство намагаються тихо списати в архів. Підозрюваному висунули обвинувачення — це підтвердив мій інформатор коротким повідомленням без зайвих слів. І цього було достатньо.

Спочатку все хотіли повісити на пенсіонера. Самотній, без зв’язків, без впливових родичів — ідеальна жертва для статистики. Закрити справу швидко, без шуму, без незручних запитань. Зручно. Тихо. Правильно оформлено на папері. Але правда рідко буває зручною.

Коли до справи долучився Мельник, усе змінилося. Він не погоджувався на поверхневі версії, копав глибше й не боявся зачепити тих, кого зазвичай оминають. Розслідування фактично почали заново. І вже за півтора місяця стало очевидно: за вбивством стоїть син депутата, а батько намагався старанно замести сліди.

Коли взялася за розслідування я не знала хто авокат. Кирило Мельник - моє перше кохання. Це було несподівано. Я не знала, що він повернувся до міста. Виявляється, вже рік як тут. Рік — і жодної випадкової зустрічі, жодної згадки. Колись я знала про нього все: коли він прокидається, яку каву п’є, як мовчить, коли сердиться. А тепер його прізвище з’явилося переді мною в контексті захисту людини, яку звинувачують у вбивстві.

Моє здивування тривало недовго. Ні образи, ні болю я не відчула — лише холодне усвідомлення, що це вже інше життя. Моє — без нього. У нього завжди був талант вигравати справи, витягувати клієнтів із найгірших ситуацій. І тепер він знову робив те, що вмів найкраще.

У моєму житті немає місця для нього — я вирішила це давно. І якщо наші професійні шляхи перетнулися, то лише тому, що місто замале, а справи надто гучні. Минуле може нагадувати про себе, але воно не має права знову стати моєю слабкістю.

Розслідування почали заново. Через півтора місяця справа була закрита. Син депутата вбив дівчину.
Батько намагався замести сліди. Класика. Як би я не ставилась до Остапенка… він довів справу до кінця. Йому погрожували, тиснули, лякали звільненням. У результаті — підвищення. Система дивна річ. Іноді вона ковтає, іноді — нагороджує.

Про візит слідчого забуваю швидко. Роботи достатньо, щоб не крутити в голові його погляд.Час летить.

Коли стрілки годинника показують шосту, я нарешті збираюся додому. Лише початок зими, а здається — середина. Снігу по коліна. Повітря колюче, сухе. Біля редакції сходи вкриті льодом.Не вистачало ще зламати ногу. Йду обережно. Повільно. До машини метрів сто. І саме тоді, коли дозволяю собі розслабитись, ноги зрадницьки роз’їжджаються в різні боки. Світ різко нахиляється. Асфальт наближається.Я вже майже відчуваю холод на щоці — Але падіння не відбувається. Чиїсь руки різко хапають мене ззаду. Міцно. Впевнено. Тепло чужого тіла притискається до спини.