Розділ 14

Прокидаюся від звуку будильника так, ніби хтось свердлить мені мозок.

— Ні… — хрипко видихаю, намагаючись наосліп вимкнути телефон.

Голова важка. У роті — присмак вчорашнього коктейлю. І тільки тепер до мене доходить геніальність Іриного рішення: дівич-вечір у неділю. Перед парами. Дивлюся на годинник. Перша пара — все. Я її героїчно проспала. На секунду в голові спалахує солодка думка: забити. Лягти назад. Накритися ковдрою й зробити вигляд, що понеділка не існує. Але сьогодні нас ділять на групи для проєкту з медіаправа. А це той предмет, де «потім домовлюся» не працює.

— Чудово, Аню, — бурмочу сама до себе. — Наречена року.

Повертаю голову.Половина ліжка порожня. Кирила немає. У грудях на мить щось кольне — легкий сум, змішаний із роздратуванням. Навіть не знаю, на що саме. На те, що він уже пішов? Чи на те, що я не чула, як він збирався? Погляд падає на тумбу. Склянка води. І поруч — блістер із пігулкою. Я мимоволі усміхаюся.

Він знає мене краще, ніж я думаю. Навіть коли мовчить. Ця думка гріє. Але зовсім трохи. Бо разом із нею спливає спогад. Танцпол. Чужі руки. Ляпас. Я різко сідаю в ліжку. Ні. Не сьогодні.

Швидкий душ. Мінімум макіяжу — консилер під очі працює понаднормово. Волосся збираю в недбалий хвіст. Кава — ковтками, не відчуваючи смаку. Я вибігаю з квартири, як завжди, на межі запізнення. Біля входу в університет мене вже чекає Іра. Виглядає вона так, ніби пережила маленький апокаліпсис.

— Ти жива? — питаю.

— Фізично — так. Морально — ні, — бурмоче вона.

— Солідарна.

Ми йдемо до аудиторії, де вже сидить Ромка. Бадьорий. Свіжий. Занадто задоволений життям.

— Привіт, гуляки! — вигукує він так голосно, що в мене всередині щось болісно стискається. Ми з Ірою синхронно морщимося.

— Та не кричи ти так! — говоримо разом.

— Ой, вибачте, принцеси нічного життя, — сміється він. — Як дівич-вечір? Без пригод?

Іра багатозначно дивиться на мене.

— Було… весело, — відповідаю я, відводячи погляд.

І в цю мить мені здається, що хтось на мене дивиться. Я піднімаю очі — і ловлю погляд Іллі з протилежного ряду. Він не усміхається. Просто дивиться. І в його очах немає ні вибачення, ні сорому. Тільки щось схоже на виклик. Мій шлунок стискається.

— Аню? — тихо штовхає мене Іра. — Все ок?

— Так, — відповідаю надто швидко. — Просто голова болить.

Але справа не в голові. Я вперше думаю про те, що, можливо, вчорашня історія не залишиться просто «вчорашньою». І що мені доведеться вирішити — розповісти Кирилу чи ні. І від цієї думки похмілля різко відходить на другий план.

Викладач заходить до аудиторії рівно о десятій. Без запізнень. Без емоцій. З тією самою папкою, яку ми боїмося більше, ніж сесію.

— Сьогодні формуємо групи для семестрового проєкту, — спокійно каже він, поправляючи окуляри. — І одразу попереджаю: склад я визначив самостійно.

Аудиторія гуде. Я інстинктивно дивлюся на Іру. Вона — на мене. Будь ласка, тільки разом.

— Отже… — він починає читати список.

Перші кілька прізвищ пролітають повз. Я майже не слухаю — просто чекаю свого.

— Анна Островська.

Я випрямляюся.

— Ілля Семенюк. Павло Голубєв. Єва Євтушенко.

У голові на секунду стає порожньо. Ніби звук вимкнули. Я повільно повертаю голову. Ілля сидить через ряд. Спокійний. Зосереджений. І — я клянуся — кутик його губ ледь піднімається. Пашка Голубєв підіймає брови й киває мені: мовляв, прорвемося. Єва навіть не дивиться в мій бік. Вона щось швидко набирає в телефоні. Я шукаю очима Іру.

— Ірина Бондаренко. Роман Бондаренко…

— Ні… — виривається в мене тихо.

Вони разом. Я залишаюся без свого тилу. Іра ловить мій погляд. Її очі — «серйозно?» Вона теж не в захваті.

— Так навіть цікавіше буде, — шепоче Ромка, явно задоволений.

Мені не цікавіше. Мені некомфортно. Викладач піднімає голову, ніби відчуває загальний настрій.

— Бачу, не всі раді складу груп, — сухо каже він. — Саме тому я їх формував.

В аудиторії стихає гул.

— Після університету ви не зможете обирати колег за симпатією. У більшості випадків доведеться працювати з тими, з ким у вас різні характери, різні погляди і… можливо, конфлікти.

Його погляд ковзає аудиторією. На секунду мені здається, що він дивиться прямо на мене.

— Завдання — навчитися робити якісно роботу попри особисте. Професіоналізм починається там, де закінчується «мені з ним незручно».

Тиша. І я раптом відчуваю, як ці слова влучають глибше, ніж мали б. «Попри особисте». Минулої ночі це «особисте» стояло надто близько.

— Отже, працюєте в цьому складі до кінця семестру. Без обміну. Без винятків.

Крапка. Пара закінчується швидше, ніж я встигаю зібрати думки.

— Анько, — Іра підлітає до мене одразу, — це якийсь жарт.

— Було б добре, — зітхаю я.

— Хочеш, поговоримо з ним? — вона киває в бік викладача.

— Ні, — швидко відповідаю. Занадто швидко. — Я впораюся. Чи впораюся?

— Ну дивись, — Іра стискає мою руку. — Якщо що — я поруч.

Ромка підморгує:

— Зате буде цікаво. Драма, інтриги, медіаправо.

— Дуже смішно, — сухо кажу.

Вони йдуть обговорювати свою тему, а я повільно збираю зошит.

— Ну що, партнерко, — лунає поруч знайомий голос. Я не підіймаю очей одразу.

— Це просто навчання, Ілле, — кажу тихо, але твердо. — І більше нічого.

— А я хіба казав інакше?

Тепер я дивлюся на нього. Його обличчя спокійне. Занадто.

— Нам потрібно обрати тему, — втручається Пашка, стаючи між нами. І я майже вдячна йому за це фізично.

— Я за те, щоб одразу розподілити обов’язки, — додає Єва діловим тоном. — Без емоцій.

«Без емоцій». Хотілося б. Я вдихаю глибше. Це просто проєкт. Просто семестр. Просто робота. Але чомусь здається, що цей склад — не випадковість. І що цей семестр буде значно складнішим, ніж я планувала. І справа не лише в медіаправі.

— Пропону після пар зустртися у кафе біля університету і там все обговорити.