Розділ 13

Аня

Стою в білосніжній сукні, яка ніби чекала саме на мене. Корсет щільно тримає талію, дисциплінує поставу, змушує стояти рівно — ніби я вже зараз перед вівтарем. Мереживо з дрібними паєтками спалахує в світлі — не крикливо, а тихо, впевнено. Рукави з тонкої тюлі майже невагомі, і мереживні манжети ледь торкаються зап’ясть — так обережно, ніби бояться злякати цей момент.

Спідниця м’яко розливається від стегон, шлейф тягнеться за мною білою хмарою. Крихітні кристали на тканині виблискують, як перший іній. Спина відкрита — достатньо, щоб відчути повітря, але не втратити рівновагу між ніжністю й силою. Тонкі стрічки перехрещуються вздовж хребта, ніби тримають мене зсередини.

Я проводжу пальцями по шовку. Тканина холодна — і від цього мурашки. Але під пальцями вона оживає, ніби вбирає моє хвилювання. Коли я повністю застібаю сукню, щось змінюється. Плечі розпрямляються. Погляд стає твердішим. Я виглядаю тендітною — але відчуваю себе сильною.

Непристойно сильною.

— Ох, доню… — мама стиха зітхає, і в її голосі більше сліз, ніж слів. — Ти неймовірна.

— Справді, — додає тітка Надія, обережно торкаючись шлейфу. — Хоч і тягнула ти до останнього… Але бачиш? Вона твоя.

Іра усміхається:
— Ти виглядаєш так, що Кирило втратить мову. Якщо ще не втратив.

Я сміюся. Легко. Майже безтурботно. Але всередині щось стискається.

— Знаєте, — кажу, дивлячись на своє відображення, — у цій сукні я ніби не боюся нічого.

Мама підходить ближче.
— І не треба боятися. Ти обрала. І тебе обрали.

Ці слова мали б заспокоїти. Але вони відгукуються глибше, ніж я очікувала.

Моє весілля — через тиждень. Десяте вересня.
І сукню я купую лише зараз — бо завжди вірила, що головне не планувати роками, а відчути правильний момент. Спонтанність — це про мене. Про нас.

Чи ні?

Я дивлюся на себе в дзеркалі довше, ніж потрібно. Серце б’ється так швидко, що здається — його видно під корсетом.

А що, якщо в ту саму мить, коли він скаже «так», я відчую не впевненість… а паузу?
Що, якщо за красивими фото і білою тканиною сховається те, про що я не наважуюся подумати?

Я відчуваю вагу шлейфу. Холод на плечах. Легке тремтіння в колінах.

Це хвилювання? Чи передчуття?

Я хочу кожен його погляд. Кожен дотик. Хочу, щоб він дивився на мене так, ніби я — єдине, що існує. Але водночас боюся моменту, коли романтика закінчиться і почнеться звичайне життя. Без фільтрів. Без паєток.

Я заплющую очі. Вдих. Повільний, глибокий.

Згадую наші перші зустрічі. Як він дивився на мене так, ніби я вже тоді була його майбутнім. Як торкався — впевнено, але обережно. Як я вперше зрозуміла: поруч із ним я не слабшаю. Я стаю сміливішою.

І тоді розумію — це не страх. Це межа. Мить перед стрибком.

Так, я хвилююся. Але я жива. І я хочу прожити кожну секунду — з мурашками, з тремтінням, з любов’ю.

Бо це мій вибір. Моє кохання. І якщо вже стрибати — то в білосніжній сукні й без права на півкроку назад.

Ми з Кирилом часто говоримо про наше майбутнє. Про квартиру, у якій ще пахнутиме фарбою. Про подорожі, які «обов’язково здійснимо». Про те, як смішно сперечатимемось, хто готує вечерю.

Але є одна мрія, яку я не завжди вимовляю вголос.

Я хочу від нього донечку.
Не колись у далекому «потім». Я ловлю себе на тому, що хочу цього вже. Уявляю її з його очима — глибокими, уважними, трохи впертими. Уявляю, як він триматиме її на руках і раптом стане таким серйозним, ніби весь світ тепер залежить від нього.

І водночас я знаю: спочатку — університет. Я повинна його закінчити. Я хочу працювати. Хочу будувати кар’єру, відчувати, що стою на власних ногах, що реалізовую себе не лише як дружина чи мама.

Я не хочу сидіти вдома і розчинятися повністю в побуті.
Я хочу розвиватися. Заробляти. Досягати. Помилятися і підніматися знову.

І від цієї подвійності трохи паморочиться в голові.

Бо я хочу все.
Хочу сильну, дружню родину — з гучним сміхом на кухні й традиціями, які створимо самі.
І хочу залишитися собою. Не втратити амбіції. Не відкласти мрії в шухляду «після декрету».

Часом я боюся, що світ змусить мене обирати. Кар’єра чи дитина. Реалізація чи сім’я.

Але в глибині душі я вперта. Я не хочу обирати між цими двома частинами себе. Я хочу, щоб вони співіснували.

І, можливо, саме з Кирилом це реально.
Можливо, ми зможемо побудувати життя, де любов не обмежує, а підтримує.

І якщо колись у нас з’явиться донечка з його очима, я хочу, щоб вона бачила перед собою не лише маму, яка завжди поруч, а й жінку, яка не зрадила своїм мріям.

У нас не все так ідеально, як може здатися збоку.
Так, між нами є пристрасть. Є кохання. Є той магнетизм, який притягує навіть після гучних сварок. Але нам обом часто бракує терпіння.

Ми двоє сильних. Амбітних. З характером.
І інколи ці характери стикаються занадто голосно.

Останнім часом Кирило часто затримується на роботі. Я розумію — це заради нас. Заради майбутнього, про яке ми так багато говоримо. Але розуміння не завжди рятує від роздратування.

Бо коли ти стоїш на кухні весь вечір, готуєш, стараєшся, уявляєш, як ви разом повечеряєте…
а у відповідь отримуєш коротке:
«Вибач, кохана, запізнююся. Вечеряй без мене» — всередині щось обривається.

Спочатку я чекала. Усміхалася. Розігрівала. Робила вигляд, що так і має бути. Що дорослі люди розуміють навантаження, графіки, відповідальність.

Потім почала нервувати. Могла залишити все на столі й піти спати. А інколи — зібрати вечерю й просто викинути. Ніби разом із нею викидала образу.

Я злилася не лише на нього. А й на себе — за те, що так чекаю.

І ще я виявила, що ревнива. Не менше за Кирила.

Одного разу він забув документи, і я повезла їх до офісу. Там мене зустріла його секретарка — надто впевнена, надто усміхнена. Вона дивилася на Кирила так, ніби вже все вирішила для себе.