Розділ 12

Аня

З самого ранку я відчувала хвилювання. Сукня подружки нареченої облягала фігуру, волосся було зібране в акуратний пучок, а в голові крутилися думки: «Все має бути ідеально… хоча б так, як у моїй уяві».

Наречена метушилася між фотографами, родиною та гостями, а я стояла поруч, готова підтримати її у будь-який момент. Сцена, букет, квіти, посмішки гостей — усе зливалося в калейдоскоп емоцій. Я одночасно насолоджувалася красою свята і ловила себе на думці, що уявляю власне весілля.

Коли ведучий оголосив вихід подружки нареченої та дружка, серце в грудях пришвидшилося. Я повільно рушила вперед, усміхаючись гостям — рівно настільки, щоб виглядати впевненою, але не видати хвилювання.

Поряд ішов Ілля — дружок нареченого і наш спільний одногрупник.

Колись ми навіть намагалися зустрічатися. Це було ще на першому курсі… здається. Хоча назвати його «колишнім» у мене не повертається язик. Усе, що між нами було, — два походи в кіно та кілька несміливих поцілунків. Дуже швидко я зрозуміла, що ми надто різні. І припинила це.

Ілля, щоправда, ще кілька разів намагався запросити мене на побачення, але я м’яко — а потім уже не дуже м’яко — дала зрозуміти, що продовження не буде.

Ми не друзі. Лише одногрупники.

Та погляд, яким він зараз ковзав по мені, змушував внутрішньо стискатися. У ньому було щось зайве — занадто оцінювальне, занадто самовпевнене. І мені це не подобалося.

Ще в лімузині, коли ми всі їхали сюди, він якось дивно дивився на мене, сипав дешевими компліментами й жартами, які здавалися більше спробою привернути увагу, ніж справжнім гумором. Іра навіть кілька разів фиркнула в його бік, не витримавши.

Добре, що Кирила не було поряд. Бо я була майже впевнена — усе могло б закінчитися або бійкою, або гучною сваркою.

Ставши біля арки, я одразу знайшла погляд того, кого насправді люблю. Кирило стояв серед гостей. Спокійний. Зібраний. Уважний. Його очі повільно ковзнули по мені — по сукні, по волоссю, по моїх трохи нервових рухах — і я відчула, як усередині розливається м’яке тепло. Наче хтось обережно торкнувся душі. Навіть на відстані я знала: він дивиться тільки на мене.

Та за кілька секунд його погляд змінився. Ледь помітно, але я це вловила. Кирило кілька разів перевів очі з мене на Іллю — і назад. Щелепа напружилася, плечі стали жорсткішими. Ілля, здається, це відчув. Бо надто демонстративно став ближче, ніби підкреслюючи свою присутність поруч зі мною. Між ними ще не було жодного слова. Жодного жесту. Але повітря вже стало важчим. Кирилові Ілля не сподобався одразу. І це було взаємно. Конфлікт між ними виник ще до того, як вони встигли потиснути один одному руки.

Мої думки перервала мелодія — ніжна й повільна. Під її звуки до нас плавно рушили молодята.

Іра поряд із Ромою здавалася такою маленькою й беззахисною. Тендітною. А Ромка дивився на неї так, ніби був готовий подарувати їй увесь світ — без залишку, без умов. Розпис був зворушливим: обмін обручками, тремтячі пальці, сльози радості, оплески гостей. У якийсь момент я й сама ледь стримала сльози, стискаючи букет трохи сильніше, ніж потрібно. Коли все завершилося, Кирило тихо підійшов до мене.

— Ти сьогодні неймовірна, — прошепотів він, нахилившись ближче.

Від його голосу по спині пробігли мурашки.

— Вибач, я весь час біля нареченої…

— Я почекаю, — усміхнувся він. Спокійно. Упевнено.

Його пальці ледь торкнулися моєї руки — коротко, майже непомітно для інших, але достатньо, щоб я знову відчула це тепло.

Я не встигла нічого відповісти, як поруч знову з’явився Ілля.

— Анют, тебе шукають для нашого спільного фото з молодятами, — сказав він, надто невимушено кладучи долоню мені на талію, ніби це було щось цілком природне.

Я інстинктивно відступила на пів кроку. І саме в цей момент відчула, як змінилася атмосфера. Кирило більше не усміхався. Його погляд став холоднішим. Гострішим. Він повільно перевів очі з руки Іллі на мене, ніби намагався зрозуміти — це випадковість чи щось більше.

— Руку прибери, — спокійно сказав Кирило. Занадто спокійно. Ілля усміхнувся краєм губ.

— Розслабся. Ми ж просто стоїмо поряд.

— Я бачу, — коротко відповів Кирило.

Повітря між ними стало густим, як перед грозою. Гості навколо ще сміялися, обіймали молодят, а тут, за кілька кроків від арки, вже народжувався інший настрій.

— Кириле… — тихо озвалася я, торкаючись його руки.

Він подивився на мене.

— Тобі подобається, коли він так на тебе дивиться? У голосі не було крику. Лише напруження, яке я відчула шкірою. І в ту мить я вперше зрозуміла: це не просто неприязнь. Це ревнощі.

Я не знала, що відповісти Кирилу.Моя роль сьогодні — бути поруч із молодятами. Усміхатися. Допомагати. Підтримувати Іру. А не розбиратися в чоловічих амбіціях просто біля весільної арки.

— Кириле, припини, — тихо сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно. — Це весілля. Я подружка нареченої. Ілля — дружок. Ми просто виконуємо свої ролі.

— Ролі? — він ледь скривився. — Його роль — торкатися тебе?

Я відчула, як щоки спалахнули. Не від сорому — від злості.

— Ти ж бачиш, що мені це не подобається.

— Але ти нічого не сказала. Його слова влучили боляче. Бо в них була частка правди. Я справді нічого не сказала. Не хотіла псувати свято. Не хотіла влаштовувати сцену. Не хотіла знову бачити цей темний блиск у його очах.

— Я не встигла, — тихіше, але твердіше відповіла я.

Між нами повисла пауза. Десь поруч хтось голосно засміявся, молодята приймали привітання, а ми стояли за крок від того, щоб усе зіпсувати. Кирило провів рукою по волоссю — різкий, нервовий жест. 

— Коханий, не злизь — ніжно промовила я та поцілува в щоку. Я розуміла, що ми не поговорили і між нами лишилися недомовленості. Але я не могла зараз, щось виясняти, бо мене вже навіть Іра кликала.

Банкетна зала була наповнена сміхом, світлом люстр і ароматами страв. Келихи дзенькотіли, музика ставала гучнішою, ведучий не давав гостям занудьгувати. Я брала участь у конкурсах, танцювала, усміхалася, піднімала келих за молодят. З боку, напевно, здавалося, що все прекрасно. Але весь час я відчувала його погляд. Кирило не втрачав мене з поля зору. І що довше тривав вечір, то темнішими ставали його очі. І ось — черговий весільний конкурс. Ілля вже був добре напідпитку. Голосніший, розкутіший, занадто впевнений у собі. Ведучий щось жартував, гості сміялися, і раптом хтось із-за столів вигукнув: