Розділ 10

Сьогодні вівторок, а за традицією вечір проведу з мамою. Після університету втома дає про себе знати, але вирішую не переносити наш вечір на інший день. Тим більше, що сама потребую нового одягу.

Торговий центр ввечері переповнений людьми — тиснява трохи дратує, але ми вперто ходимо від магазину до магазину. Мама знає, що їй потрібно, а я шукаю «ту саму» сукню для нашого першого побачення з Кирилом.

Знаходжу її не одразу. Кілька спроб, примірочні, дзеркала… і нарешті ніжна шовкова чорна сукня ідеально сідає на мене. Купую ще кілька аксесуарів — маленьку сумочку, сережки, браслет. Виглядаю в дзеркало і відчуваю задоволення: наче ця сукня створена саме для того вечора... для нього.

Завтра наше побачення… Що я скажу? Як поводитимусь? Чи помітить він, що мені трохи страшно, але одночасно хочеться, щоб цей вечір тривав вічно?
Я намагаюся уявити його усмішку, його погляди… І від цього серце б’ється швидше. Впевнена лише в одному — я хочу бути поруч. Незважаючи на сумніви, страх і внутрішню тривогу… 

Та водночас мене трохи лякає швидкість, з якою все відбувається. Чи не зарано я віддала себе почуттям? Чи не занадто швидко погодилася на зустріч? Можливо, треба було трохи пригальмувати, зрозуміти себе краще. Але серце не слухає розум, і думка про нього змушує забути про обережність.

Мама спостерігає за мною тихо, можливо щось підозрює, але мовчить. Її погляд змушує мене трохи нервувати, водночас тішить. Хвилювання підсилюється — завтра побачення, і я відчуваю, що серце вже трохи б’ється швидше.

Після спільного шопінгу з мамою, як завжди, вирішили повечеряти разом. Зараз сидимо у нашому улюбленому ресторані італійської кухні.

Ресторан завжди був для мене оазисом смаку та затишку. Тут можна забути про все: ароматні пасти, хрустка піца, особливі страви з різних регіонів. Інтер’єр теж чарує: старовинні світильники, вишукані меблі, теплі італійські кольори. Але найбільше я люблю джелато.

Сьогодні не відмовляю собі у солодкому. Замовляю подвійну порцію морозива і пасту з морепродуктами, а до цього — фірмовий коктейль. Мама обирає пасту карбонара, тірамісу та бокал білого вина. Поки чекаємо на замовлення, вона розпочинає розмову.

— Доню… — мама дивиться на мене уважно, навіть трохи насторожено. — Ти сьогодні якась не така.

— Та нормальна я, — відмахуюсь. — Як завжди.

— Ну-ну… — вона ледь помітно усміхається. — А як у тебе з особистим життям? Хлопець не з’явився?

— Ні, — відповідаю швидко. — А що?

— Та нічого… — мама відводить погляд, робить вигляд, що їй байдуже. — Просто питаю.

— Мам, — зітхаю, — кажи вже прямо, що хотіла.

Вона мовчить кілька секунд, ніби зважує слова. Я вже знаю — зараз почнеться.

— Добре, — нарешті каже. — Я бачила, як ви з Кирилом спілкувались. І не тільки я, до речі. Він від тебе погляду не відводив. Постійно тебе шукав очима.

— І що з того? — напружуюсь. — Ми просто старі знайомі.

— Не кажи так, — мама нахиляється ближче. — Я ж пам’ятаю, як ти була в нього закохана.

— Мам, це було давно! — різко відповідаю. — Мені тоді було сімнадцять.

— Але ж почуття не завжди зникають, — вона усміхається. — Ми з батьком думаємо, що з вас би вийшла гарна пара.

У мене всередині все стискається.

— Серйозно? — голос тремтить від злості. — Ми прийшли вечеряти чи обговорювати моє особисте життя? Бо якщо друге — я можу йти.

Я не можу повірити… Чому вони постійно лізуть у моє життя? І навіть зараз — сватають мені Кирила. Та я сама ще не розібралася, що відчуваю. А вони вже все вирішили, розклали по поличках, уявили нас разом.

Серце шалено калатає від самої думки про нього. Але я не готова ділитися цим ні з ким. Це моє. Моє маленьке, крихке почуття — водночас щастя і страх. Якби вони знали, що завтра в мене з ним побачення… Мабуть, я б просто втекла з ресторану.

Мама і тато кажуть, що хочуть для мене найкращого. Але чому «найкраще» завжди визначають вони? Це мої емоції. Моя любов. Мої перші справжні почуття. Я хочу прожити це сама — без порад, прогнозів і планів наперед.

— Доню, не злись, — мама м’яко усміхається. — Ми ж хочемо, щоб ти була щаслива. А такого хлопця, як Кирило…

— А ви мене питали, чого хочу я? — перебиваю. — Те, що хочете ви, і те, що хочу я, — можливо це різні речі?  Домовимось так: ніхто не лізе в моє життя без запрошення. Коли з’явиться хлопець і я вирішу, що це серйозно, — ви дізнаєтесь першими. А поки… у вас є Марк, правда?

У цей момент офіціант приносить страви, перериваючи розмову. Мама більше не повертається до цієї теми, але легкість вечора зникає — так само, як і мій апетит.

Після вечері мама завозить мене додому. Прощаємося скупо, майже формально.

Я злюсь. На них. На себе.
Чому батьки так прагнуть контролювати моє життя? Це моє життя. І якщо я помилюся — це будуть мої помилки. І мої шишки.

Я прокидаюся різко, ніби хтось смикнув мене зсередини. Кілька секунд не розумію, де я і котра година. Потім погляд падає на телефон — і серце провалюється кудись униз.

Я проспала.

— Чудово… просто чудово, — бурмочу собі під ніс і різко сідаю на ліжку.

В голові миттєво хаос. Думки плутаються, рухи стають різкими. Я метушуся квартирою, на ходу одягаюся, збираю волосся, намагаюся згадати, що сьогодні взагалі маю робити.

В голові миттєво хаос. Думки плутаються, рухи стають різкими. Я метушуся квартирою, на ходу одягаюся, збираю волосся, намагаюся згадати, що сьогодні взагалі маю робити.

Навчання.
Університет.
І… побачення.

Останнє слово змушує серце на мить зупинитися, але часу на емоції немає. Хапаю сумку, ковтаю кілька ковтків кави просто стоячи, навіть не відчуваючи смаку. Дзеркало ловить мій розгублений погляд — неідеально, але зійде. Сьогодні не до дрібниць.

Вибігаю з дому, майже не помічаючи дороги. Повітря холодне, свіже, але воно не заспокоює. Я постійно дивлюся на годинник, підганяю себе, ніби від цього щось зміниться.