Розділ 9

Аня

— Іро, ти бачила цього нахабу? Та хто він такий узагалі?! — виривається з мене обурення, голос тремтить від напруги, а видих вихлюпується різко, наче звалюю всю лють на подругу.

— Ань, може досить вже кола намотувати? — зітхає Іра, озираючись на мене з терплячою посмішкою. — У мене вже голова обертом.

Вона слухає мій безперервний монолог уже пів години, поки ми їдемо до мене додому. Фраза «подивитися фільм» — лише формальність. Насправді ж ми просто тікаємо від думок, від хаосу в моїй голові, від відлуння вчорашньої ночі.

Учора я ледь не зробила помилку. Ледь. Якби у двері не подзвонили… я боюся навіть думати, чим би це могло закінчитися. У спогадах усе зливається в суцільне затемнення: світ звузився до його погляду, до голосу, до відчуття небезпечної близькості. Мене накрила хвиля емоцій — різка, неконтрольована, така, що притуплює здоровий глузд. І саме це лякає найбільше.

Мене гризе совість. За легковажність. За те, як легко я дозволила ситуації зайти надто далеко. За власну слабкість, яку так довго вважала неможливою. Я завжди була обережною, завжди знала межі — то де ж вони зникли вчора? Як я дозволила собі забути, ким я є, і чого насправді хочу?

Я картаю себе безжально. За те, що мовчки погоджувалася, не зупиняла, не сказала «ні» вголос. За те, що дозволила бажанню керувати мною, а не навпаки. Це не він переступив межу — це я підійшла до неї надто близько і не відвернулася. Я зрадила власні принципи, розміняла обережність на мить слабкості й тепер не маю права вдавати, що це була випадковість.

Кирило… Моє перше кохання. Стільки років я не поверталася до цих спогадів так гостро. А тепер вони ожили, ніби чекали слушного моменту. Його присутність — навіть лише в думках — змушує серце збиватися з ритму, а розум плутатися. Мене тягне до нього, і водночас я злюся на себе за це тяжіння. Бо не знаю, чи це справжнє почуття, чи просто слабкість, замаскована під ностальгію.

Я вибігла з його квартири, не озираючись, ніби тікала не від нього — від себе. Сходи, холодне повітря, різкий подих — усе це мало привести до тями, але не принесло полегшення. Моє тіло ще пам’ятало близькість, а думки знову і знову поверталися до того, що могло статися. І що я дозволила б, якби обставини склалися інакше.

Почувши голоси з вітальні, я впізнала Марка. Усередині все похололо. Якби він мене побачив… навіть уявляти не хочу. Він завжди був моїм захистом, людиною, яка стояла на моєму боці. А тепер я сама зрадила це відчуття безпеки — своїм вибором, своїм мовчазним погодженням на ризик.

Учора щось справді змінилося. Але разом із новими почуттями прийшло важке усвідомлення: я балансую на межі. Між минулим і теперішнім. Між бажанням і відповідальністю. 

Я сиділа поруч із Ірою у таксі, дивлячись у вікно, і мовчки дорікала собі. За імпульсивність. За те, що майже переступила межу, яку сама ж і встановила. Серце наполягало на своєму, але розум уперто нагадував: не кожне почуття варто негайно проживати. Іноді його потрібно витримати.

— Яка ж я ідіотка… — тяжко видихаю, стискаючи пальці так, що нігті впиваються в долоню. На мить замовкаю, бо в горлі стає сухо, а слова застрягають, ніби я не маю права їх вимовляти. Серце збивається з ритму, ніби намагається втекти від власного сорому. — Мені від самої себе гидко, розумієш? — голос зривається, і я ковтаю повітря занадто різко, наче після бігу. Я була готова здатися від одного погляду хлопця. Від погляду, Іро. — Гірко всміхаюся й одразу кривлюся. — Фу… як же паршиво на душі. Це ж зовсім не про мене. Я ніколи не була з тих, для кого секс — на одну ніч. Без почуттів. Без сенсу.

Я замовкаю. Кілька секунд просто дивлюся в підлогу, рахуючи удари серця, бо боюся сказати ще щось — раптом стане ще гірше. Усередині все стискається, ніби я сама себе притисла до стіни й тепер не знаю, куди подіти очі.

Іра мовчить. Просто дивиться — уважно, м’яко, без жодної тіні осуду. І саме це чомусь б’є сильніше за будь-які слова. Але водночас трохи заспокоює.

— Ань, — нарешті каже вона спокійно, майже буденно. — Ти ж зупинилася. Вчасно. Це важливо. Може, вже досить себе накручувати?

Я хочу заперечити, але вона не дає.

— Справді. Відпусти цю ситуацію, — продовжує Іра. — І якщо дивитися чесно: Кирило тобі нічого не обіцяв. Ні вчора, ні раніше. А всі твої фантазії про щасливу сім’ю, будинок, троє діток… — вона знизує плечима. — Це твої очікування. Не його.

Ці слова боляче ріжуть, бо я знаю — вона має рацію.

Я зітхаю, довго й важко, з затримкою на півподиху, ніби намагаюся видихнути з себе напруження, сором і злість водночас. Плечі самі опускаються, але полегшення не приходить.

— Ну дякую тобі за підтримку, — гаркаю різкіше, ніж хотіла. — Це я, виходить, ідіотка в рожевих окулярах, а ти — реалістка. Уся така правильна.

Ледве вимовивши це, я вже шкодую. Слова повисають у повітрі, і мені стає ще гірше.

— Вибач… — додаю тихіше, майже пошепки, не піднімаючи очей і машинально розгладжуючи складку на джинсах, щоб хоч якось зайняти руки.

Іра лише посміхається — трохи хитро, трохи тепло. Без образи. Вона легенько торкається мого плеча, і я раптом відчуваю, як напруга відступає.

У цю мить я чітко розумію: я злюся не на неї. Я злюся на себе. А вона — єдина, хто дозволяє мені бути слабкою і не боятися цього.

— Я думаю, сьогоднішній вечір треба відкласти, — кажу тихо, ловлячи себе на тому, що голос виходить надто крихким. Пальці знову змикаються в замок на колінах — я ще не готова до повного контакту зі світом після вчорашньої драми.

Кілька секунд тиші. Я вдихаю повільно, ніби перевіряю, чи вистачить повітря на наступні слова.

— Ір, не ображайся на мене… — додаю й простягаю пальчик, як у дитинстві. Жест виходить незграбним, трохи смішним. — Ти ж знаєш, я спочатку роблю, а потім думаю.

Іра дивиться на мене уважно, не поспішає відповідати. Я бачу, як у неї ледь помітно напружуються плечі — і мені стає ніяково. Пауза тягнеться довше, ніж хотілося б.