Розділ 8

Кирило 

Я стою на кухні і дивлюся на неї, як на щось одночасно знайоме і неймовірно спокусливе. 

Одразу згадую мій перший день у університеті після відрахування з Англії. Я був роздратований і трохи агресивний, тоді все почалося з дрібної сутички між студентами. Я намагався відтягнути якусь божевільну дівчину від іншої, і раптом наші погляди зустрілися.

Тоді я вперше за довгі часи, побачив її — Аню. Тонкий, тендітний силует, але з таким блиском у очах, що не можна було відірвати погляду. Вона стояла серед шуму, сміливо, без страху. Я запам’ятав її посмішку — ту саму, що залишилася в мені і донині. Навіть у хаосі тієї бійки, навіть серед крику і лайки, вона виглядала незламною. І тоді я зрозумів: ця дівчина ніколи не буде просто однією зі студентів. Вона завжди буде вирізнятися, викликати інтерес.

Вона робить ковток кави, і кожен рух тремтить від тонкого, ледве помітного хвилювання. Моє серце б’ється швидше, а розум намагається впоратися з відчуттям, що це більше ніж просто ранковий флірт.

Я пам’ятаю її дитячі обличчя, її сміх у дворі біля нашого будинку, її маленькі, але непокірні очі. Аня завжди була вогнем, навіть тоді, коли ще не знала, що таке справжні почуття.

Здається, я завжди знав, що вона особлива. Ще з дитинства, коли ми були малими, Аня виділялася серед інших. Маленька, з хвостиками і блиском у очах, вона могла одночасно бути ніжною і безстрашною. Вона сміялася голосно, але могла кинутися на того, хто образив слабшого, і робила це з такою впевненістю, що навіть дорослі дивувалися.

Вона завжди була маленькою бурею, яка могла перевернути світ навколо, не втрачавши при цьому своєї теплоти. І от тепер, через роки, я дивлюся на ту ж саму дівчину, але вже дорослу, впевнену, зі своїм характером, і розумію: нічого з того, що колись притягувало мене до неї.

І ось вона тут, майже доросла, спокуслива, але така ж беззахисна, як колись.

— Ти завжди така серйозна зранку? — запитую, нахиляючись ближче. Її дихання ледь торкається моїх губ, і я відчуваю, як щось у мені рветься.

Її погляд на секунду відводиться, але не зовсім. Я бачу, як руки тремтять, як тіло реагує на мою близькість. І раптом легкий флірт перетворюється на невідворотне: я повільно нахиляюся і торкаюся губами її. Спочатку просто ніжно, як перевірку, як маленький знак того, що я тут.

Вона завмирає, і тоді я відчуваю, як її тіло злегка піддається. Поцілунок стає рішучішим, руки тягнуться, губи шукають мене. 

Її реакція б’є по всіх моїх внутрішніх заборонах. Я відчуваю бажання, але також і щось старе — ту саму турботу, яку відчував завжди, коли дивився на неї, як на маленьку, тендітну, але сильну дівчину. Я можу бути відвертим у поцілунку, тому що довіряю їй. Кожен рух її тіла, кожен її подих шепоче мені: «Я хочу тебе», і це одночасно страшить і збуджує.

— Аня… — прошепотів я між поцілунками, і вона відповіла тихим подихом, який розриває мене зсередини.

Все навколо стискається до цих секунд: запах її волосся, тепло шкіри, легке тріпотіння рук. Я відчуваю її реакцію на кожен дотик, кожен рух, і розумію: це не просто поцілунок. Це наш маленький всесвіт, який народжується між нами — небезпечний, шалено привабливий, той, що не можна ігнорувати.

І я знаю, що цього ранку почалося щось нове. Те, що змусить нас обох відчувати, сумніватися, хотіти і боятися одночасно. Я не хочу думати про завтра — хочу лише цю мить, Аню і її дотики, її запах і її погляд, який говорить мені більше, ніж слова коли-небудь зможуть.

Легкий, але різкий дзвінок у двері вириває нас із нашого маленького світу. Я відчуваю, як Аня відриває погляд від мене, і бачу, як у її очах миготить суміш роздратування та занепокоєння. Її тіло напружене, навіть коли вона намагається зберегти спокій, а губи стискаються у ледь помітну лінію.

Залишаю дівчину на столі й іду до дверей.

— Зачекай, я випроваджу того, хто прийшов, — кажу, намагаючись зберегти контроль. Але замість того, щоб залишитися, вона швидко відсувається від столу, легким стрибком злітає на підлогу і крокує у спальню. Я дивлюся їй услід, і щось у цьому русі — така рішучість і одночасна грайливість — змушує моє серце битися швидше.

Залишаючи її на мить, я йду відчиняти двері.  Погляд падає на дверне вічко — брат і Марк. Саме їх мені зараз точно не вистачало. Серце стиснулося від думки, що наш момент перервано.

Відчиняю двері, і вони невимушено крокують у мою вітальню. У голові одразу думка, добре що зачинив двері на кухню. Хлопці розташовуються на дивані, наче це їхнє місце. Усередині мене щось злітає у повітря — легке роздратування, але ще сильніше бажання повернутися до Ані. Її постава на столі спокійна, але очі блимають сумішшю роздратування і очікування. Я бачу, як тремтить її нижня губа, як пальці стискають край столу — навіть на відстані відчуваю напругу між нами.

У голові промайнули спогади про вчорашній вечір: як я ніжно торкався її, як її серце билося під моїм поглядом, як кожен її рух видавав бажання. І ось вона тут, за крок від мене, але я мушу відкласти це, бо з’явилися вони. Відчуття несправедливості змішується з нетерпінням — я хочу її знову, хочу відчути її тепло, її дотик, її сміх поруч.

— Брате, чому двері не відкриваєш? —  порушує тишу брат.

— Привіт. Що ви тут забули? — голос виходить різким, бо зіпсували момент, який я ледь не відчув на повну.

— А ти чого такий злий? Невдалий день, чи щось не склалося? — сміється Марк. Якби він знав усю ситуацію, такий тон міг би йому дорого обійтися.

— А якщо серйозно, то що з того? Ви прийшли обговорити моє життя? — я бачу, як вони обидва сміються.

— Ні, якщо серйозно, у нас до тебе справа, — каже Марк, тепер більш спокійно.

— Тоді давайте до справи. Бо в мене є плани, і цей план зараз у кухні, і я не збираюся його відпускати до ранку, — відрізаю коротко, не бажаючи давати зайвих пояснень.

— Якщо коротко, наш юрист на фірмі веде двійну гру. Потрібно перевірити всі документи, — Антон переходить до справи.