Розділ 7

Аня

Від розмови з Кирилом мене рятує Іра.

— Анька, ми з Ромою будемо їхати, — підбігає подруга. — Мама телефонує: малий захворів, її терміново на роботу викликали. Ти з нами?

Я кидаю погляд на напої, але розумію, що зараз мені потрібен час, щоб заспокоїтись.

— Ні, ви їдьте без мене. Мене хтось підвезе, а як приїдете — напишіть, — обіймаю Іру.

Вона біжить до Роми, а я залишаюсь сама, намагаючись зібрати думки. Серце ще гупає, пальці трохи тремтять. Я роблю ковток напою, але алкоголь більше не рятує — навпаки, тільки підсилює кожне відчуття.

П’ю другий коктейль зеленого кольору, тягнуся до третього, і відчуваю чиюсь присутність. Сильні руки виривають напій з моїх рук. Аромат його парфумів миттєво заповнює весь простір навколо.

— Може, досить уже! — гарчить він, і я від несподіванки підскакую.

Злість миттєво змінюється хвилею чогось іншого — бажанням, неприродним і небезпечним.

— А ти хто такий, щоб вказувати, що мені робити? — тицяю пальцем, але голос трохи тремтить.

— Ань, досить. Поїхали, я тебе відвезу? — каже Кирило, ніби читаючи всі мої думки. Я мовчу, лише киваю.

Музика грає фоном, але я не чую її. Очі не відводяться від його обличчя, від його рухів, від сили і впевненості в кожному жесті. Мої думки скаче між минулим і теперішнім: три роки саме стільки ми не бачилися, невисловлені почуття, старі образи, ревнощі до тих, хто був поруч із ним, і… я відчуваю, що все це знову прокидається.

Ми сидимо в автомобілі. Нічна траса майже порожня, лише рідкісні ліхтарі миготять у вікнах. Музика грає тихо на фоні, але я її не слухаю. Моя увага прикута до Кирила.

Він сидить за кермом, сильні руки впевнено тримають руль, плечі розслаблені, а погляд сконцентрований на дорозі. Але я не можу відірвати очей — його профіль, лінії обличчя, які пам’ятаю з дитинства, тепер стали мужнішими, більш різкими. Ті самі глибокі сині очі, трохи нахмурені, коли він думає, губи, що непомітно рухаються, коли він щось шепоче сам до себе, і ця легка посмішка, яка з’являється, коли він зосереджений.

Згадую свій випускний — три роки тому. Тоді все здавалося таким важливим, чарівним і одночасно страшним. Я була тією закоханою сімнадцятирічною дівчиною, яка уявляла кожну мить вечора як можливість розкрити серце. Я так довго чекала цього вечора, уявляла, як нарешті підійду до Кирила, подивлюся йому в очі і… поцілую його. Мій перший поцілунок, і я хотіла, щоб він був саме від нього.

Я бачила його з далекого кінця залу, серце калатало так, що здавалося, воно ось-ось вискочить. Я уявляла, як підійду, як наші погляди зустрінуться, як скажу все, що відчуваю… і тоді він з’явився. Але не один.

В його руках була ще одна дівчина — нова знайома, чергова кікімора, яких я бачила біля нього вже не раз. Вона сміялася, нахилялася, торкалася його руки, а він… здавався зайнятим її увагою. Серце стискалося від болю і ревнощів одночасно. Мій план, моя мрія розлетілися на шматки.

На хвилі роздратування і емоцій, щоб хоч якось відчути контроль, я віддала свій перший поцілунок одному з однокласників — того, хто завжди був поруч, але залишався поза моїм серцем, — і в пориві емоцій поцілувала його. Швидко, імпульсивно, без роздумів. Його здивовані очі зустріли мій погляд, а серце билося шалено.

І тоді я помітила його погляд. Кирило стояв неподалік, і його очі — темні, блискучі, наповнені ревнощами — були прикуті до мене. Я відчула його реакцію так гостро, ніби він сам би хотів кинутися і розірвати будь-який бар’єр між нами. Моє серце здригнулося, змішані почуття — страх, бажання і роздратування — пронизали мене. Тоді я вперше усвідомила, що навіть у юності він мав силу впливати на мої емоції так глибоко.

Зараз я вже не та 17-річна закохана дівчина. Я доросліша, впевненіша, знаю, що серце треба берегти і контролювати емоції. Але дивлячись на Кирила поруч із дівчатами, відчуваю, як давні почуття виринають із глибин, повертають тремтіння і ревнощі. Це нагадує мені, як легко серце може зрадити голову, і змушує задуматися: як багато змінилося, а як багато залишилося колишнім.

Цей спогад і теперішній момент переплітаються, створюючи дивну суміш болю, жаги та усвідомлення: минуле формує наші теперішні емоції, і навіть доросла Аня не може повністю їх ігнорувати.

Повертаюся зі спогадів і помічаю, як його руки мимоволі стискають кермо, як він іноді нахиляється вперед, щоб краще побачити дорогу. Я намагаюся оцінити його спокій, впевненість, але всередині щось тріпоче, як метелик. Моє серце починає калатати швидше, а думки плутаються: «Три роки минуло… він той самий, а я не та закохана дівчина. Я доросла, розумна… але чому відчуваю це?»

Відчуваю ревнощі, коли згадую, як він колись був поруч із іншими. І зараз цей холодний вечір, темні вулиці і ми одні в автомобілі здаються такою близькою інтимною зоною, де немає нікого, крім нас.

— Ань, — його голос рве мої думки. — Ти серйозно мовчиш і дивишся на мене, як на музейний експонат?

Я відводжу погляд, але лише на мить. Потім знову повертаю його до нього.

— Ти просто вправно тримаєш кермо, — відважуюсь сказати, намагаючись приховати прискорене серцебиття.

— Ммм, — він лише киває, але у погляді з’являється щось хитре. — А що ще тобі подобається, крім того, як я воджу?

Я ледь чутно сміюся, намагаючись перевести розмову в легке русло:

— Я люблю дощ. Звуки крапель по даху, по листю… Це музика для душі. Вона може змити образи, пробудити щось всередині…

Він дивиться на мене з тією самою хитрою посмішкою, яку я добре пам’ятаю.

— Тобі подобається дощ, а мені подобається, як ти говориш про нього, — його погляд тягне мене, як магніт. — Хочеш поцілунок під дощем?

Я відчуваю тепло, що піднімається від серця до щік, відчуваю, як пальці стискають кермо від хвилювання.

— Ммм… можливо, це моя маленька мрія, — кажу тихо, ледве дихаючи, але він ловить кожне слово.

Ми мовчимо кілька секунд, але ця тиша наповнена чимось більше, ніж просто пауза. Це очікування, напруга, майже відчуття електрики між нами.