Розділ 6

Аня

Вчорашній вечір був для мене якимось дивним. Усе могло б бути добре, якби не погляди Кирила в мій бік. Якщо точніше — він просто пожирав мене ними, навіть не намагаючись це приховати. Його не бентежила ні присутність наших батьків, ні гості, ні загальна атмосфера сімейного свята.

Як на зло, ми ще й сиділи навпроти одне одного. У середині вечора я не витримала. Просто втекла — як боягузка. А я ж не така. Завжди могла відповісти тим самим. Я вмію дивитися у відповідь — довго, пильно, без кліпання. Люди зазвичай першими відводять очі. Я не люблю, коли мене розглядають, наче річ у магазині.

Але цього разу все було інакше.

Я не могла підняти на нього очей. Бо щойно дивилася — тонула. У синьому, глибокому, знайомому океані.
Кирило — лише друг дитинства. І нічого більше.
Тоді чому я так реагую?

Ми святкувані ми перекинулися кількома фразами і це було біше з вічливості, але щоразу моє тіло вкривали мурашки, а серце калатало так, ніби от-от вискочить із грудей і побіжить до нього.

Субота. Новий день. І в ньому точно не буде Кирила.

До обіду прибираю квартиру, займаюся навчанням. Вечір буде зайнятий, а завтра — точно не до конспектів.

Сьогодні День студента. Планується грандіозна вечірка — буде вся наша група і ще пів університету. Святкуємо на дачі у Голубєва. Свіже повітря, алкоголь, музика, друзі — усе, що потрібно, аби розслабитися.

З Іркою домовилися зустрітися у мене. Потім нас забере Ромка, і ми поїдемо разом — хвилин сорок за місто.

О третій починаю збиратися. О четвертій має прийти Ірка.

Останні штрихи — помада, сережки. Стукіт у двері.

— Офігіти… — тягне подруга, оглядаючи мене з голови до п’ят. — Ань, ти як завжди. Просто вау.

Для вечора я обрала коротку чорну приталену сукню з імітацією корсета й чоботи-панчохи на шпильці. Образ вийшов сексуальним, але не вульгарним — рівно на тонкій межі. Волосся розпустила й вирівняла.

— Гарантую, сьогодні всі чоловіки твої. І додому ти поїдеш не сама, — підморгує Ірка.

— Не планувала, — сміюся я.

Ми п’ємо чай, говоримо про все на світі. Розповідаю їй про Кирила.

— Він явно щось до тебе відчуває, — виносить вердикт подруга. — І ти теж.

— Ми просто друзі дитинства.

— Ти була в нього закохана.

— Мені було сімнадцять.

— Перше кохання вічне.

Я не відповідаю. Бо в двері стукають — приїхав Рома.

На дачу дістаємося швидко. Вечірня траса майже порожня. Будинок — двоповерховий, сучасний. Люди тільки починають збиратися.

За п’ятнадцять хвилин у будинку вже вся наша група й кілька знайомих з університету.

Алкоголь, музика й сміх знімають напругу. Ми веселимося, говоримо, танцюємо. Я саме сміюся з чергового анекдоту, коли двері відчиняються.

Я сиджу спиною до входу, але відчуваю — на мені чийсь погляд.

— А ти що тут забув? — чую голос Пашки. — Ти ж мав їхати до Полтави.

Обертаюся.

Мишко. Старший брат Голубєва. А поруч із ним…

Кирило.

— Змагання перенесли, — каже Мишко, кидаючи погляд на компанію. — А це мій одногрупник Кирило, познайомтеся.

Всі трохи повертаються, кілька хлопців кивнули, дівчата переглядаються, хтось тихо шепоче. Кирило обережно киває, посміхаючись. У повітрі відчувається легка напруга — нове обличчя, а ще й знайоме для мене…

Я киваю, намагаючись залишатися спокійною, але серце вже калатає сильніше.

І саме в цей момент помічаю Єву.

Вона миттєво опиняється поруч із Кирилом. Надто близько. Сміється, торкається його плеча, нахиляється до нього так, що я відчуваю легкий шок. Її погляд — липкий, оцінювальний, як ніби вона вже міркує, що і як «завоювати».

Я відчуваю, як всередині щось стискається. Легка лють, ревнощі — і одночасно роздратування, що вона дозволяє собі таке перед моїми очима.

— Тож чого стоїте, проходьте, — втручається Пашка, і його голос трохи ріже повітря. — Ми саме зібралися грати в «Правда чи дія».

Подруга, яка сидить поруч, дивно посміхається й підморгує мені — ніби знає, що всередині мене кипить. Я стискаю кулаки, намагаючись не показати свого внутрішнього сум’яття.

Кирило все ще стоїть біля Мишка, але відчуваю його погляд — він уже на мені. Синій, глибокий, пильний. І тоді я розумію: хоч би скільки Єва торкалася його плеча — він бачить мене.

Вона одразу опиняється поруч із Кирилом. Надто близько. Сміється, торкається його плеча, нахиляється до нього. Її погляд — липкий, оцінювальний.

Мене це дратує. Ні — бісить.

Я стежу за кожним її рухом. І ловлю себе на думці, що хочу, аби він дивився не на неї.

— Розслабся, — шепоче Ірка. — Ти зараз її спалиш.

— Я не ревную.

Подруга лише усміхається.

Наші погляди з Кирилом раптово перетинаються. Він дивиться прямо. Без усмішки.

— Граємо в «Правда чи дія»! — гукає Пашка.

Ми сідаємо. Кирило навпроти. Єва знову поруч із ним.

— Ань, правда чи дія? — питає Марина.

— Правда.

У кімнаті шум.

— Чому ти вчора втекла? — раптом питає Кирило.

Я нахиляюся ближче.

— Я ненавиджу, коли мене розглядають, як річ у магазині.

Встаю.

— Мені треба повітря.

Я вийшла в сад з високою головою, але всередині все тремтіло. Серце гупало так, ніби от-от зрадницьки вискочить з грудей і побіжить назад до нього — до Кирила.
Повітря прохолодне, пахне травою і вечірнім повітрям, але я майже не відчуваю його запаху. Моя увага — лише на ньому. Сад тихий, і тиша наче підсилює кожне моє відчуття.

Раптово дзвонить мама.
— Мам, усе добре. Я вдома, вчуся.
— Лягай відпочивати. Люблю тебе.
— І я.

Відчуваю холодок від спини — і тут він:
— А тебе не вчили, що брехати мамі не можна? — шепче Кирило, його голос низький і трохи смішкуватий.

— Чорт, не підкрадайся так, — бурчу я, хоча всередині щось тремтить і розливається теплом.