Розділ 5

Аня

— Ну що, Петрович з’їв тебе з потрохами? — Іра налітає на мене з питанням щойно я зачиняю двері кабінету декана. В її очах — азарт, у голосі чути легку паніку.

— А ви чого не на парі? — стаю між ними, обіймаю і її, і Рому. — Прогулюєте, а ще друзями називаєтесь.

— Ань, яке навчання, коли ти під загрозою відрахування! — Іра намагається виглядати суворо, але виходить смішно. — Ну? Кричав?

— Живою відпустив, — знизаю плечима. — Перше попередження. Ще два — і про журналістику можна буде забути.

— Чудово, — протягує Рома. — Просто ідеальний план на майбутнє.

— Та прорвусь, — підморгую. — Не вперше ж. А тепер марш на пари, підтримка закінчилась.

Ми рушаємо коридором, сміючись і підштовхуючи одне одного плечима. Ми й справді дивна трійця — різні характери, різні погляди, але тримаємося разом, навіть коли все летить шкереберть.

Зараз у нас пара з кризових комунікацій. Її веде Тетяна Олександрівна Громова — сувора, вимоглива, але я її поважаю. Вона вміє зацікавити навіть тоді, коли тема складна й суха.

В аудиторії — трохи більше ніж половина групи. Єви та її подруг немає. Ми намагаємося тихо прошмигнути до своїх місць, але марно.

— Бондар, Самойлова та Островська! — голос Громової прорізає аудиторію. — Ви, мабуть, живете за власним розкладом? Бо заняття триває вже пів години!

— Островська бої без правил влаштовує, — не втримується Голубєв. — А Бондар і Самойлова — її фан-клуб.

Я повільно повертаюся до нього й усміхаюся.

— Голубєв, ти ж не хочеш, щоб пішли плітки, як тебе дівчина приклала?

Аудиторію заливає сміх.

— Все, досить! — ріже повітря Громова. — Сідайте. А ти, Голубєв, розкажи мені основні показники кризової ситуації.

— От завжди так… — бурчить він, але відповідь дає правильну.

Решта пари минає швидко, як і весь день. З хороших новин — публікацію з моєю участю видалили. З ще кращих — Єву я так і не побачила.

Але думки про Кирила не давали спокою.

Ми не бачилися з мого шкільного випускного — три роки. Він, наскільки я знала, навчався за кордоном. І ось тепер — у моєму університеті.

Навіщо він тут?
Чи справді чутки правдиві?

Маячня. Марк би сказав мені, якби це було правдою.

Повернувшись додому, я кидаю рюкзак на диван і сідаю поруч. У голові прокручуються події дня. І думаю я зараз не про Єву. Колись ми навіть були подругами — не близькими, але могли разом випити кави чи сходити в кіно. Це було до того моменту, поки я не застала її зверху на своєму колишньому.

Я розумію, навіщо все це було зроблено — помста за Ігоря. Але ця історія не болить так, як одна-єдина зустріч у коридорі університету.

Варто лише згадати Кирила — і серце починає битися швидше.

Той погляд…
Синій. Глибокий. Знайомий.
Ніби він читає мене наскрізь.

— Добре, Анько, — тихо кажу сама собі. — Заспокойся.

Але руки самі тягнуться до телефону. Instagram.

Я вводжу його ім’я — і сторінка відкривається одразу.

— Ну звісно… — видихаю.

Фото за фото — і в животі стягується вузол. Він майже не змінився: впевнений, трохи брутальний, мужній. І ті самі очі. Навіть на фото в них є щось магнетичне.

Подорожі, друзі, європейські кав’ярні.

Я зупиняюся на одному з останніх фото. Він стоїть на даху старого будинку, місто за спиною, руки в кишенях, ледь помітна усмішка.

Наче знає щось, чого не знаю я.

— Ти ж зовсім не змінився… — шепочу. — Або це я дурна.

Минуло півтора місяці.

Навчання у розпалі, я підшукую видання для практики. Рома зробив Ірі пропозицію — у січні в них весілля. Вона сяє, і я щиро радію за неї.

Кирила я бачила кілька разів у коридорах університету. Ми лише кивали одне одному — стримано, відсторонено.

Одного разу я побачила його з дівчиною. Вона буквально вішалася йому на шию, намагалася цілуватися. Він — байдужий. Хоча не можу не визнати: вона була привабливою. Елегантна сукня, підбори, ідеальний макіяж, накачані губи.

Я мимоволі порівнювала себе з нею.
Університет — це мої джинси, худі й кеди. Поза ним — сукні та підбори.

На секунду я уявила себе поруч із Кирилом.

І одразу ж подумки накричала на себе.

Кирило — моє перше дитяче кохання. І нічого більше. Ми змінилися. І за весь цей час відколи він повернувся — навіть не поговорили по-справжньому. Від мами я дізналася, що молодший син Мельників повернувся в Україну після скандалу в університеті. Чутки ходили різні — нібито через дівчину він покинув Європу.

Сьогодні у батьків річниця весілля. Святкування — у ресторані. Будуть лише свої. Мельники теж прийдуть.

Цікаво, чи буде Кирило.

Ні. Не думаю про нього. У нього своє життя, у мене — своє.

Для вечора я обираю кремову сукню з повітряними рукавами та відкритою спиною. Волосся — в елегантний пучок, ніжний макіяж, чорні човники. Таксі вже чекає.

У залі ресторану гості збираються. Я трохи запізнилася. Знаходжу батьків, вітаю, дарую подарунок. Ми з братом відходимо вбік.

Я беру келих шампанського, роздивляюся інтер’єр — мінімалізм, великі вікна, вечірнє місто.

І саме в цю мить заходять Мельники.

Дядько Юра, тітка Надя, Антон… і Кирило.

Я відчуваю його погляд, але не обертаюся.

— Не дивись, — кажу собі подумки. — Нічого хорошого з цього не буде.

Роблю крок — і підсковзуюся.

Світ на мить перевертається, але сильні руки ловлять мене.

— Ти як? — голос низький, близький.

Я піднімаю очі.

Синій. Глибокий. Знайомий.

— Нормально… — видихаю. — Дякую.

— Обережніше, — тихо каже Кирило.

Його рука ще секунду затримується на моїй талії.

— Ти сьогодні… неймовірно гарна.

Він відпускає мене й зникає серед гостей.

А я стою, не в змозі поворухнутися.

«Це просто перше кохання. Просто спогад», — повторюю собі.

Але серце не слухає. Воно вже все вирішило.