Розділ 4

Шість років тому

Юридичний факультет був не компромісом — він був моїм вибором.
Ще з п’ятнадцяти я захоплювалась кримінальними історіями: дивилася всі можливі передачі про розслідування, читала матеріали про гучні справи, вирізала статті з газет і зберігала їх у шухляді. Мене завжди цікавило не що сталося, а чому і хто за цим стоїть.

Батько, звісно, бачив мене зовсім в іншій ролі — сімейний бізнес, стабільність, передбачуване життя. Марк, на відміну від мене, погодився: вступив на архітектуру, а згодом, за наполяганням батька, здобув ще й економічну освіту.

Я ж була вперта.
Юриспруденція. Кримінальне право. Розслідування.
Я хотіла не просто знати закон — я хотіла бачити, як він працює… і як його обходять.

На третьому курсі я вже була старанною студенткою юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Формально — право. Фактично — кримінальна журналістика, розслідування, аналіз справ, судова практика.

Вступала я з чіткими умовами: без серйозних проколів і з високою успішністю. Проколів, звісно, вистачало — просто батьки про них не знали. А з навчанням проблем не було: за три роки — жодної трійки.

Я легко орієнтувалася в кримінальних кодексах, обожнювала практичні заняття, де розбирали реальні справи, і могла годинами слухати викладачів, які працювали слідчими або прокурорами. Їхні історії захоплювали більше за будь-які серіали.

Щоб моє надто активне студентське життя не надто кидалося в очі, я до недавнього часу жила в гуртожитку. Аж поки батько не подарував мені на день народження квартиру в елітному районі Києва.

Початок навчального року. Середина вересня.
Настрій — бойовий. Я прямую до головного корпусу, де мене вже чекає Ірка — моя найкраща подруга. Ми з нею, як інь і ян: Іра — романтик, спокійна, врівноважена, добра й щира. Моя протилежність і мій баланс.

Біля центрального входу бачу її руссяву голову, махаю рукою й підходжу ближче. Вона не сама — поруч Ромка, наш одногрупник і її хлопець. Вони разом із першого дня навчання. Він — високий, широкоплечий, майже метр дев’яносто. Вона — тендітна, сто шістдесят вісім. Ідеальна пара.

Я ловлю себе на думці, що теж хочу, аби на мене колись дивилися так — без сумнівів і страху.

Колись у мене вже був хлопець. Пів року — рівно до того моменту, поки я не застала його з іншою. Пам’ятаю, як кілька світлих локонів тієї дівчини залишилися в мене в руках. Сам «коханий» теж не уникнув наслідків. Уже наступного дня з анонімного номера в усі студентські пабліки полетіла інформація про те, що в нього серйозні проблеми «по медичній частині» й повний нуль у ліжку.

Я тоді вперше зрозуміла, яку силу має інформація. І як легко вона руйнує репутацію.

Сонце сліпить очі, погода — ідеально під мій настрій. Ми стоїмо на вулиці до початку пари, обговорюємо нових викладачів і предмети. Я саме думаю про новий курс із кримінального процесу, коли телефон вібрує в кишені.

Я ігнорую його. Дарма.

За секунду навколо починається дивний шум — майже в усіх одночасно приходять сповіщення. Ірка миттєво хапається за телефон, читає — і завмирає. Потім мовчки повертає екран до мене.

— Що?! — виривається в мене.

Фото. Текст. Мій номер телефону.
Публікація з’явилася одразу в кількох студентських групах — різні факультети, різні курси. Анонімно.

Я вже знаю, хто це.

Фото з вечірки. Поцілунок у грі «Правда чи дія». Танці. Алкоголь. Сміх.
І напис:
«Анна Островська — головна шльондра університету».

Це не фото мене лякають.
Це спроба знищити.

Я відчуваю, як усередині холодно стискається щось дуже знайоме — те саме відчуття, яке виникає перед справжнім боєм.

— Ці фото були лише в однієї людини, — кажу спокійно. Занадто спокійно. — І вона за це відповість.

— Ань, ти як? — тихо питає Іра.

— Я шалено зла, — відповідаю чесно. — Якщо, не дай Боже, це побачать батьки або Марк — мені кінець.

— Не хвилюйся, — втручається Ромка. — Я вже подзвонив одному знайомому. Він шарить у таких речах. За годину-дві все зникне.

Я криво усміхаюся.
За годину-дві ця новина розлетиться далеко за межі університету.

— Або ми зробимо це швидше, — холодно кажу. — Я знаю, хто це.

І, не чекаючи відповіді, зриваюся з місця.

— Ань, почекай! — чую позаду, але вже не зупиняюся.

У холі людно. Студенти скупчуються перед початком занять, хтось сміється, хтось гортає телефон. І посеред цього шуму — Єва Євтушенко зі своїми тупими подругами. Ми не знайшли спільної мови з першого дня. Але навіть я ніколи б не опустилася до такого.

Я підходжу ближче. По її очах бачу — вона не здивована.

— Це ти зробила, — тицяю телефоном їй під ніс.

— А якщо я, то що? — єхидно тягне вона. — Правда коле? Ти ще мені дякувати маєш. Грошей підзаробиш.

Це було зайве.

За секунду я хапаю її за волосся й смикаю. Єва розгублюється, але швидко приходить до тями й намагається відповісти. На мить вона навіть бере гору, але ненадовго. Вона слабша. Я притискаю її до стіни.

— Островська, ти ненормальна! — верещить вона на весь хол.

— Якщо за пів години публікацію не видалять — я тобі ноги переламаю. Зрозуміла? — шиплю їй в обличчя.

— Розбороніть їх! — лунає позаду.

Чиїсь сильні чоловічі руки відтягують мене. Я не одразу звертаю увагу, хто саме мене тримає.

— Ти мене почула! — кричу Єві.

— Обидві до мене в кабінет! — гримить голос декана так, що аж вікна тремтять.

Я розвертаюся до свого «рятівника». У руках — два жмути фарбованого волосся. Якби не він, Єва точно залишилася б лисою.

— Кір… ти? — видихаю, трохи вражено.
Це він — мій друг дитинства, моє перше кохання. Не очікувала побачити його тут, у нашому університеті. Серце трохи стиснулося, але здивування швидко перемішалося з теплотою знайомого обличчя.

— Анька, роки йдуть, а ти не змінюєшся, — усміхається він.