Розділ 3

Аня

Тиждень тому Ада подарувала моєму братові донечку. Справжню принцесу — копію свого татка. Дівчинку назвали Вірою.
Марк від своїх дівчаток і сина не відходить ні на хвилину, навіть узяв відпустку заради сім’ї. А як радіють наші батьки появі онуки — не передати словами. Мама взагалі скупила пів магазину дитячих іграшок та одягу.
У нашій родині зараз справжня ідилія.

Майже місяць тому я закінчила статтю для обкладинки журналу. І вже сьогодні виходить номер з моєю обкладинкою та публікацією, над якою я так довго працювала.

Це не перша моя обкладинка, але хвилююся так, ніби вперше. Я чудово розумію, до чого може призвести ця публікація. До зустрічі з моїм минулим — тим, яке я, здається, почала відпускати.
Я не хочу більше жити образами, обіцянками й недомовленостями. Хочу — тут і зараз. Сьогодні. Не думаючи, що буде завтра.

Коли головна редакторка кримінальної редакції «Чорний Репортер» Горгона запропонувала написати матеріал про «Криваве вбивство восьмирічної дівчинки», я одразу погодилася.
Але щойно почула ім’я адвоката головного підозрюваного — серце зрадницьки стиснулося.

Мельник Кирило Юрійович - власник однієї з найбільших юридичних компаній в Україні. Сотні виграних справ. Холоднокровний. Жорсткий. Завжди апелює фактами. За майже десять років практики — жодної програної справи.
Я розуміла: після виходу номера на редакцію й особисто на мене підуть погрози. Та боялася я не цього.

Я боялася побачити його. Того, хто поділив моє життя на до і після.

Я довго вагалася. Але я — професіонал. І не могла відмовити матері дівчинки, яка прийшла до нас з останньою надією.
Після того як вона плакала в моєму кабінеті, я відкинула всі страхи й узялася за справу.

Вбивство восьмирічної Мілани Якимової. Суд відпустив головного підозрюваного — Олега Макарова, знявши з нього всі обвинувачення. Адвокат підозрюваного коментарів не давав.
Справу фактично заморозили. Докази проти Макарова дивним чином зникли.

— Аню, ти зможеш вистояти? Це дуже делікатна тема, — запитала Вілена Едуардівна.
— Так, зможу. Мені не вперше, — відповіла впевнено.
— Тоді приступай. Я на тебе розраховую.

Півтора місяця я проводила власне розслідування.
Справа була складною, з великою кількістю нестиковок. Макаров — колишній прокурор Деснянського суду, п’ятдесят чотири роки, дружина померла, діти з онуками за кордоном. Проживає сам у квартирі неподалік місця, де знайшли тіло дівчинки.

Смерть настала від удару гострим предметом. Слідів насильства не було. Речі — на місці: дорогий смартфон, прикраси, готівка.
Свідків немає. Камер відеоспостереження — теж.
Усі докази — мильна бульбашка. Частина зникла зі справи.

Я розуміла, як Мельник домігся зняття підозр. Доказів просто не залишилося.

І ось я тримаю в руках журнал кримінальної редакції «Чорний Репортер».
На обкладинці — всі фігуранти справи: адвокат, підозрюваний і загибла дівчинка.

Заголовки кричать:

«Скільки було заплачено Мельнику за покривання вбивці?»
«Хто насправді вбив восьмирічну Мілану?»
«Чому мовчать правоохоронні органи?»
«Відомий адвокат працює безкоштовно. Хто за цим стоїть?»
«На чиїх руках кров невинного ангела?»

— A. OSTRO

Це мій псевдонім. Я не ховаюся. Просто Анна Островська занадто довго.
Ще з часів приктики мене називали Анна Остро. Так я і залишилася для всіх у журналістській сфері — Анна Остро.

У редакції тихо. Напружено.
Телефони не замовкають. З мерії вже дзвонили. Журналісти, які місяцями мовчали, раптом ожили.

Мені важко дихати.
Кіра заходить до кабінету з чашкою кави.

— На, випий. У тебе обличчя, як у примари, — каже вона.

Роблю кілька ковтків. Легше. Ненадовго.

Я знову занурююся в роботу. Сайти. Телеграм-канали. Обговорення. Вся Україна гуде.
І раптом — шум у коридорі.

Двері мого кабінету відчиняються з гуркотом.
Я підіймаю голову… і бачу його.

Я знала, що він прийде.
А от він — явно не очікував побачити мене.

— Анно Сергіївно, я казала, що ви зайняті… — тараторить Катя.
— Усе добре. Залиш нас, — кажу спокійно.

— Аня?.. — Кирило завмирає.

— Анна Сергіївна, для вас — Кирило Юрійович, — дивлюся прямо в очі.
Я більше не та, що танула від його погляду. Я можу йому протистояти.

— Ти змінилася…

— У мене були гарні вчителі… — прошепотіла я. — Ти сам мене змінив. Ти! І тільки ти!

Я ковтаю гіркий ком, що скупчився у роті. Серце стискається. Він тут. Він поруч. І я знаю — світ уже ніколи не буде колишнім.

Ось уже десять хвилин ми пропалюємо одне одного поглядами.
Він по-власницьки розвалився на дивані в моєму кабінеті й не поспішає ані починати розмову, ані залишати приміщення. Просто дивиться. Вивчає. Ніби намагається прочитати мене між рядків.

А що на мене дивитися? Зовні за ці роки я майже не змінилася. Внутрішній стан — те, чого він ніколи не бачив і не побачить.
Я тримаю спину рівно, витримую його погляд, не дозволяю собі опустити очі. Не можу ось так легко здатися.

Мене не цікавить, на чиєму боці Кирило в цій справі. Мені потрібно одне — щоб убивця маленької дівчинки сидів за ґратами.
Я не відступлю. Доведу справу до кінця. Чого б мені це не коштувало.
Я пообіцяла матері Мілани. Я пообіцяла собі.

— A. OSTRO — то це ти? — нарешті порушує тишу Кирило. У його голосі чується холодне здивування. — Якщо чесно, не очікував.
Він злегка всміхається — криво, без тепла.
— А я все думав, чому стиль такий знайомий. Ти завжди шукала пригод, Аню. Екстриму тобі в житті мало. Ти хоч розумієш, ідіотко, куди полізла? Полиш цю справу.

Він говорить зі мною так, ніби це не він зрадив наше кохання і пішов. Ніби винна я.

Я дивлюся на нього й не впізнаю. Переді мною — зовсім чужий чоловік.
У ньому більше немає нічого від мого Кирила.