Розділ 2

Аня

Прокидаюся тоді, коли за вікном уже високо світить сонце. Голова тріщить — все ж шоти вчора були зайві. Піднімаюся з ліжка, розглядаю кімнату навкруги: одяг розкиданий, хаос повсюди. Знаходжу серед цього безладу шовковий халат, накидаю його на себе та прямую на кухню. Сьогодні багато справ.

— Чорт! — стогну на всю квартиру, згадуючи, хто вчора забирав мене з клубу — Марк. Він мене приб’є за такі витівки! Чим я думала, коли дзвонила брату, адже у нього маленька дитина… Все, треба зав’язувати з випивкою, інакше скоро я почну телефонувати не лише рідному брату, а всім своїм залицяльникам. І список їх у мене чималий.

Вмикаю чайник, відкриваю холодильник — там нічого, крім банки варення. Помру молодою від голоду, і всі будуть говорити: «Та яка жахлива смерть!» — іронізую сама. Добре, що хоч у четвертому класі ходила до акторської школи… хоч і недовго — тиждень чи два, вже не пригадаю.

Мене вигнали за бійку. Тоді Марк довго сміявся з мене: як так можна, я ж дівчинка! А у всіх розборах треба брата кликати, а не самому давати по руках малолітньому слинявому. Батьки не лише у акторську школу викликали, але й у звичайну. Билася я завжди напролом, навіть провокувала сама — подобалося. Хоча, треба зазначити, хоча я була ще тією розбишакою, школу закінчила з золотою медаллю.

Я зламала стереотип, що кругла відмінниця — це зубрила та ботанка. Я була душею компанії, заводилою: втеча з уроків, розбиття вікна на спір, кинуті жуйки в однокласниць… Одного разу мені навіть погрожували викликати поліцію, але Марк швидко прибіг мене рятувати разом з Антоном і Кирилом. Батьки досі про цю ситуацію не знають, бо брат у нас приречений дипломат… хоча ще той розбишака.

Кирило — той, про кого бажаю не згадувати, ще й брат Антона. На два роки молодший, але їхня банда завжди була разом. Мене туди, звісно, не брали, хоча я й погрожувала.

Запах пластика розноситься на всю кухню. Чорт, чайник зламався — навіть чаю не поп’ю. Треба їхати у торговий центр за покупками. Щойно викидаю зламаний пристрій у сміття, як на всю квартиру розноситься стукіт у двері — ще раз, і ще раз.

— Та іду я! Досить двері вибивати! — відкриваю. На порозі брат. Явно приїхав не хвалити за вчорашні витівки.

— Тебе мало прибити! Ти хоч думаєш своєю головою, коли дзвониш мені о другій годині ночі, що у мене маленький син і вагітна дружина?

— Вибач… — роблю жалісний погляд, він завжди на це ведеться. Проходимо на кухню.

— На, — простягає мені два пакети. Один з нашого сімейного ресторану, другий з аптеки — усе, що мені зараз треба.

— Дякую! Я тобі вже говорила, що ти найкращий!

— Ні, — серйозно.

— От засланець! — штовхаю його у плече. — Братику, ти в мене найкращий, і я тебе дуже люблю.

— Я тебе також. Але якщо ще раз побачу тебе у такому стані, знай: батьки не допоможуть, випорю так, що на ту точку, якою ти пригод шукаєш, ще довго не сядеш.

— Обіцяю, більше не повториться, чесне генеральське слово, — говорю, як у дитинстві.

— А що це за запах у тебе? — питає брат, коли я п’ю таблетку від похмілля.

— Не звертай увагу, чайник згорів — треба новий купувати. Сьогодні поїду по магазинах, — відповідаю, розпаковую пакунки з їжею: апельсиновий фреш, салат із морепродуктів, паелья.

— О, супер!

— Що, вирішив зі мною сходити? Не встиг сім’я набриднути, що вирішив втекти? — іронізую, знаючи, що брат ні на що їх не проміняє.

— Ні, а от Аду ти забереш із собою.

— Все одно вирішив позбавитись дружини? — нанизую салат на виделку. Божечки, як же це смачно.

— Аню, ти можеш не вести себе як мала дитина? Хватить іронії, — починає злитися брат, і я розумію, що пора закінчувати свою комедію. У нього вагітна дружина та маленький син. Ада така, що трохи нервів зіпсує, якщо щось не так. З першою вагітністю дружина була ангелом, зараз же… чортеня.

— Добре, зрозуміла, — пишу Аді стосовно шопінгу. Тільки останнє питання:

— Яке ще питання?

— Ти вирішив коханку додому привести, якщо я не збираюся ставати співучасницею твоїх походеньок. Бо якщо Ада дізнається…

— Дуже смішно, — іронізує брат.

— Все, ти мій боржник, — показую повідомлення, де домовились про зустріч з Адою. — Серйозно, чим вона заважає?

— Сюрприз вирішив зробити: запрошую дизайнера, щоб дитячу для донечки облаштував.

— А ти не думаєш, що після таких сюрпризів Ада тебе приб’є, якщо щось не сподобається?

— Не хвилюйся, я все продумав. Ада сама каже, що зараз важко обрати, що саме хоче. Я не хочу переклеювати шпалери та купувати меблі — за це подбають професіонали. І не забувай, у тебе брат власник будівельної компанії, тож розбирається в деяких речах.

— Ну, заради цього… Ада приїде не раніше восьмої, надіюся, вистачить часу.

— Достатньо!

Ми ще сидимо хвилин п’ять, поки Марку не дзвонить Ада, щоб терміново привезти кумкват. Пояснюю брату, що це маленькі мандарини. Решту часу займаюся підготовкою: ванна, макіяж, сушіння волосся, одяг. Вибираю новий костюм з Італії — штани кльош, укорочена чорна кофта, кросівки, тренч. Через п’ятнадцять хвилин я вже паркуюся біля найбільшого торгового центру Києва.

Ада вже на місці. Вона у теплій сукні прямого крою, животик помітний, але виглядає чарівно. Брату пощастило — любляча та віддана.

— Привітик, довго чекаєш? — обіймаю подругу.

— Привіт, хвилин зо три, мене Марк привіз. Твій брат справжній параноїк: навіть водія мені найняв, щоб я не сідала за кермо.

— Він такий, — посміхаюся.

Наш шопінг триває до дев’ятої вечора. Пакунків багато: Ада купує дитячі речі, себе і чоловіка не забуває. Я теж набрала продуктів, новий чайник і пару нарядів. Дорога до дому брата займає хвилин двадцять, я сама везу Аду додому, де її вже чекає Марк.

Звичайно, купила племіннику іграшки. Малий підріс — йому вже майже два. Весь у тата, лише очі Адини. Поки бавлюся з малим, Марк та Ада накривають на стіл.