Розділ 1

Аня

Ранок починається не з кави, а з телефонної мелодії, яка різко пронизує всю квартиру. Хто телефонує так рано? У мій вихідний, коли я мріяла виспатися… мабуть, мені цього не дано.

Беру телефон. На екрані висвічується ім’я абонента — Кіра. Кіра — моя колега і подруга, але зараз мені хочеться кинути телефон у стіну. Вона знає, що я працювала весь тиждень, навіть на вихідних. І саме сьогодні я планувала ліниво лежати в ліжку, якщо вже Горгона подарувала мені день відпочинку за гарні рейтинги статей.

— Анька, ти що, спиш?! — кричить у трубку Кіра. Якщо вона дзвонить, значить щось термінове.

— Кіра, ти серйозно? А що мені ще робити? Ти ж знаєш, я тиждень не спала заради статей… — говорю сонно і роздратовано.

— Все знаю, — видихає вона. — Тут така справа: Горгона рве і метає, тому швидко вдягайся. Ми чекаємо тебе у видавництві.

Від цих слів я остаточно прокидаюся.

— А що сталося? — запитую, але сама не розумію, чому очі так широко відкрилися. Вчора, коли я покидала офіс, все було спокійно.

— Все потім, ми чекаємо тебе пів години.

Не встигаю відповісти, як подруга вже перервала зв’язок.

Ну що ж… прощай, мій спокійний вихідний. Часу небагато, тож швидко приймаю душ, збираюся і вирушаю до видавництва.

Кримінальне видавництво «Чорний Репортер», де я працюю, за десять хвилин від моєї квартири. Тут пишуть про вбивства, корупцію, темні схеми та гучні скандали. Кожна стаття — як порція адреналіну: можна розгнівати людей, викрити чиновника, а іноді і на власну голову накликати біду.

Зазвичай я ходжу туди пішки — люблю ранкові прогулянки. Маршрут пролягає через парк, де я завжди забігаю у кав’ярню за смачним капучино.

— Доброго дня, як завжди, — посміхаюся баристі Артему. Він підробляє тут на канікулах. Ми трохи спілкувалися на загальні теми. Він добрий, ввічливий, навчається на кухаря. Якщо він готує так само смачно, як каву, це справжній талант.

— Добро дня, Анно. Ваше капучино буде готове через п’ять хвилин, — каже він і повертається до кавової машини.

Дивлюся у вікно. Осінь. Листя вже пофарбоване в золото й червоний, а сонце ще м’яко гріє. Я люблю осінь, люблю дощ. У парку людно — неподалік університет, бізнес-центр, магазини. Навіть о десятій ранку тут багато людей.

На лавочці молода пара. Такі юні, безтурботні, закохані… і щасливі. Ідилія триває недовго: хлопець щось каже дівчині, вона різко встає і йде. Пара свариться.

Мене накривають спогади. Тоді також була осінь, парк…

— Ань, ти ж знаєш, як я мріяв про це стажування. А тепер що? Відмовитись? Це дурня! — голос його здається мені знайомим, немов чути його крізь час.

— Наше кохання… ми теж дурня? — відповідаю роздратовано.

— Не іронізуй. Це всього на один рік. До того ж ти можеш поїхати зі мною.

— Ти все так просто кажеш: «не надовго, поїхати». А про мене ти подумав? Я не можу просто кинути все заради чого?

— Заради нас! — дратується він.

— Тобто я маю залишити все: батьків, брата, навчання, подруг, своє звичне життя… А що ти заради нас? — розмова триває хвилин десять, але зайшла у глухий кут. Сльози рвуться назовні, але я стримуюся. Встаю й іду.

— Ваша кава, — Артем повертає мене у реальність.

— Дякую, — розраховуюсь і виходжу. Та сама пара, яка сварилася, зараз цілується. Такі молоді, емоційні.

Гарячий ковток кави розливає тепло по тілу.

Заходжу у редакцію занадто тихо у порівнянні з іншими днями. На мене одразу налітає Кіра. Її довге руде волосся спадає м’якою хвилею, зелені очі блищать, пухкі губи, струнка фігура… З такою красою їй варто ходити по подіуму, а не писати статті. Кіра дуже старанна. Ми подружилися з першого мого дня у редакції: вона працює тут уже півтора роки, а я лише п’ять місяців. Ми на одній хвилі, хоча інколи її непередбачливість мене лякає.

— Нарешті, ти приїхала! — обіймає подруга. — Тут таке було, ти не уявляєш!

Вона не дає мені і слова сказати.

— Якщо коротко: приїздив власник видавництва Андрій Максимович. Вони з Горгоною довго й емоційно розмовляли, а хвилин через п’ятнадцять він вилетів з її кабінету, як ошпарений. Горгона зла, як пантера, кричить на всіх і сказала викликати тебе терміново.

Не встигаю переварити слова, як у коридорі з’являється Вілена Едуардівна — та сама Горгона.

Горгону так назвала Кіра, і тепер усі в офісі її так кличуть. Жінка не виглядає на свій вік, завжди доглянута, з ідеальним макіяжем і зачіскою. Як керівник буває жорсткою, але справедливою — і це мені подобається. Перетинаюся з її поглядом і відчуваю блискавки — що мене чекає, ще не знаю.

— Анно, довго чекати тебе? Бігом у мій кабінет, тут базар! — грюкає Горгона так, що навіть охоронець на першому поверсі здригнувся.

— Тримайся, я за тебе триматиму кулачки, — говорить Кіра, стискаючи пальці на знак підтримки. — Вдачі!

— До біса! — прямую до дверей Горгони.

Постукавши, заходжу в пащу звіря. Чому саме мене викликали і що від мене треба — досі не розумію.

— Проходь, сідай. У мене для тебе хороша новина! — стримано і професійно.

— Слухаю вас, — трохи розгублено.

— Мені подобається, як ти працюєш. Ти показала гарний результат за короткий час, вмієш зацікавити читача стилем, інтригою, непередбачуваністю, правдою. А ще ти працьовита, і мені це дуже подобається. Тому ти будеш представляти «Чорний Репортер» на премії «Видавництво року». Не підведи! — усміхається Горгона.

— Вау, це неймовірно! Але чому саме я? — новина справді шокує.

— Я не бачу кращої кандидатури, ніж ти. Аня, ти хороший журналіст. Продовжуй у тому ж дусі — і тебе чекає велике майбутнє.

— Дякую… — це єдине, що можу вимовити.

— Вибач, що прийшлось викликати тебе у свій вихідний, можеш повертатись додому. З понеділка чекаю нову статтю. Якщо вона мені сподобається — а я не сумніваюся, обкладинка журналу твоя.