Пролог

Пройшов час. Мої рани затягнулися, але залишили по собі глибокі шрами. Я така сама, як п’ять років тому — та ж Аня. Колір волосся той самий, і я досі люблю комедії та морозиво, прямолінійна, весела. Та погляд уже дорослий, без тієї безтурботності, і в очах більше не видно того вогника кохання. Двері мого серця закриті назавжди. Рожеві окуляри розбиті. Світ я бачу інакше.

Він був для мене всім — моїм всесвітом. Піднімав мене до небес і так жорстоко скинув з них. Я навіть дихати без нього не могла.

Але я навчилася жити без нього! Я живу! Чи щаслива я? Мабуть… так. Хоча що таке щастя? Ілюзія, яку ми створюємо для себе і для інших. Слово коротке, порожнє… і зараз воно нічого не означає.

Моє щастя було коханням всього мого життя — і принесло лише біль, розчарування, зраду.

Правду кажуть: між коханням і ненавистю — тонка межа. Межа, яка розділила моє життя на «до» і «після».

Пробачити чи помститися? Я хочу, щоб у нього так само боліло серце, як боліло моє всі ці роки, лише від однієї згадки про мене.

Двері кабінету відчиняються з гуркотом. Я піднімаю погляд від ноутбука, вирівнюю спину. Тиша на мить стискає груди. І він стоїть там.
Я чекала цієї зустрічі, знала — Кирило не залишить усе просто так.
Він дивиться на мене, і я бачу здивування в його очах. Його погляд збільшився, як у дитини, що вперше побачила щось неймовірне.

— Анно Сергіївно, я говорила, що ви зайнята… — тараторить Катя, моя помічниця.

— Все добре, — кажу я спокійно. — Залиш нас.

Катя відходить, і кабінет накриває тиша. Лише ми.

— Аня? — шепоче він, ніби вимовляючи моє ім’я вперше.
Він завжди був на крок попереду, а зараз… здається, загубився. Щось не так. Це не його стиль. Я відчуваю владу. Це моя територія.

Я не бачила його довгий час. А зараз він тут. Дороги назад немає.

— Анна Сергіївна… — його голос спокійний, але в ньому відчувається напруга.
Очі в очі. Я більше не та, що танула від його погляду. Я можу протистояти йому.

Що я відчуваю? Страх? Гнів? Прагнення? Я сама ще не знаю… Він поруч, одночасно рідний і чужий.

— Ти змінилася! — говорить він, не відводячи погляду. Його очі вивчають мене, як ніби бачить уперше.

— У мене були гарні вчителі… — прошепотіла я. — Ти сам мене змінив. Ти! І тільки ти!

Я ковтаю гіркий ком, що скупчився у роті. Серце стискається. Він тут. Він поруч. І я знаю — світ уже ніколи не буде колишнім.