Глава 24.

– Ви вже познайомилися? – до нас наближається моя мама і мило усміхається Тимуру. Вона реально думає, що я така дурна і прийму правила її гри?

– Познайомились, – кажу. 

Тимур нас залишає, щоб мати можливість поговорити. Мама сьогодні у піднесеному настрої, і я не хочу псувати їй його. Все-таки це її свято. 

– Ти придивись до Тимура. Дуже розумний хлопець, – говорить. – Молодий, а вже керує компанією. Уявляєш? 

– Круто, – байдуже кажу. 

– Єво, ну чому ти така? – невдоволено питає мама. – Хочеш до кінця своїх днів бути одна? 

– Хочу сама обирати, з ким мені зустрічатися! – ціджу, не стримавшись.

Мама хмуриться, а я злюсь на себе. Не хотіла псувати їй свято, але мені здається, що у мене вийшло. 

Щоб не продовжувати, йду в інший кінець зали та ховаюсь за однією з колон. Я не збираюсь перебувати тут довго. Мені не подобається це свято. Занадто багато людей. 

– Ти мала рацію, – поруч з’являється Тимур. – Поїсти не вийшло. 

Усміхаюсь, тому що він милий. І справа зовсім не в моїй матері. Ніхто не каже мені зустрічатися з цим чоловіком. Ми можемо просто поговорити й все. 

– Чому ти тут? – питає. – Не подобається свято?

– Занадто багато людей, – відповідаю. 

– Може прогуляємось? – пропонує. – Тут гарна територія.

– Давай, – несподівано навіть для себе погоджуюсь. 

Тимур знову усміхається і подає свою руку. Хоче, щоб я за неї схопилася. І я роблю це. 

Ми йдемо до виходу, і я відчуваю себе значно краще. Не скажу, що справа в Тимурові. Я просто щаслива, що покидаю цей захід. 

Ми зупиняємось на терасі, і я вдихаю вечірнє повітря. Мурашки бігають шкірою, і несподівано Тимур опускає мені на плечі свій піджак.

– Так краще? – питає і проникливо на мене дивиться.

– Значно. Дякую, – кажу. 

Хочу йти далі, але різко зупиняюся, коли бачу, як до ресторану наближається пара. Саша тримає Алісу за руку і вона розповідає йому щось. 

Не розумію, що це за жарт такий! Чому з усіх ресторанів міста ці двоє приїхали саме сюди?!

Я б з радістю втекла, поки мене не помітили, але це нереально. Вони надто швидко наближаються. 

Саша помічає мене, і його розслаблений вираз обличчя стає невдоволеним. Я одразу згадую слова Аліси про те, що Саша не чекав мого повернення. Знову стає важко дихати. 

– Яка зустріч! – випалює Аліса і широко усміхається. Можу сказати, що актриса з неї краща, ніж модель. – Привіт, Єво!

– Привіт! – сухо відповідаю. Я бачу, як Саша розглядає Тимура, і радію, що не одна тут стовбичила. Нехай Аліса подавиться своєю отрутою. Я подобаюсь чоловікам! – Тимуре, підемо! 

Я сама хапаю його за руку і веду далі. Не хочу бачити Сашу, а його подружку тим більше. 

– Твої знайомі? – питає Тимур, коли зупиняємось біля фонтану. Так-так, він дійсно тут є, тільки не працює чомусь. 

– З минулого, – видихаю. – Тут дуже гарно. Ніколи не була тут. 

– Треба приїхати сюди вдень, щоб усе добре роздивитися, – пропонує Тимур. – Як дивишся на це?

– Я не проти, – киваю. Насправді зараз я готова на все погодитися, лиш би викинути з голови Сашу. 

Ми сідаємо на бортик фонтану, і Тимур розповідає мені його історію. Виявляється, його побудував власник ресторану для своєї дружини. Це дуже мило. 

– Даси мені свій номер телефону, Єво? Я маю запросити тебе сюди вдень, – усміхається.

– Звісно, – доволі легко погоджуюсь. Називаю цифри, і Тимур набирає їх. Телефонує, щоб і в мене номер зберігся, а я дістаю телефон з клатча. Номер є, але крім нього є ще повідомлення, яке прийшло трохи раніше. Воно від невідомого номера, і мене це напружує. 

– Все гаразд? – питає Тимур, коли розуміє, що я зависла. 

– Так, – киваю і наважуюсь відкрити повідомлення. Вже через секунду розумію, що дарма..

“Я поруч, моя пташко. Скоро ми будемо разом.”

О, Господи… 

– Єво? – Тимур кличе мене, а я наче в прострації. Руки тремтять, коли ховаю телефон в клатч, і злякано оглядаюся довкола. Тут темно і все одно нічого не видно. 

Встаю різко, і піджак падає на борт фонтану.

– Мені треба йти. Пробач, – випалюю і, більше нічого не пояснюючи, біжу до парковки. 

Мені треба додому. Зачинитися на всі замки і чекати на Яра. Хочу, щоб він приїхав. Знаю, що він єдиний, хто мені допоможе. 

– Єво! – хтось кричить мені в спину, але я не оглядаюсь. Часу мало. Відчуття таке, що не можна зупинятися. Якщо зупинюсь – він мене спіймає. 

Вибігаю на дорогу, що веде до парковки, і помічаю автомобіль, що мчить просто на мене. Це доля секунди. Розумію, що водій не встигне загальмувати, а я не встигну відстрибнути. 

Ціпенію від страху і не можу рухатися. Рахую секунди до того, як потраплю під колеса, і в якусь мить навіть сміюсь з абсурдності того, що відбувається.