Глава 11

– Любий, дивись, хто до вас завітав! – випалює мама, коли тато з’являється на порозі вітальні. 

– Привіт! – кажу стримано, і тато киває. 

– Несподівано, – говорить. – Але приємно.

– Люба, може залишишся у нас на ніч? Поговоримо. Фільм подивимось, – пропонує мама. 

– У мене ще зустріч сьогодні. Залишитися не зможу, – кажу. 

Встаю, щоб піти, але батько не хоче мене так швидко відпускати. І чому я не здивована? 

– Завтра у твоєї мами день народження. Сподіваюсь, що ти не забула, – говорить.

– Ні, – кажу. Я планувала поїхати зранку за подарунком. – Чому ти нагадуєш? Думаєш, що я така погана донька? 

– У тебе в голові завжди не те що потрібно, – відповідає батько. – Саме тому нагадую. О шостій ми чекаємо тебе в ресторані “Золото”. Будуть наші друзі та родичі. І найголовніше – ніхто не знає, що мама хворіє. Сподіваюсь, що і ти будеш мовчати. 

– Добре, – не сперечаюсь. Я добре знаю, що у мене своя правда, а у тата – своя. Коли він каже, що будуть тільки найближчі люди, мені здається, що він покличе пів міста. Батько це може. Він любить робити усе з розмахом. 

Прощаюсь з ними стримано і залишаю будинок. На вулиці вдихаю на повні груди та відчуваю себе… живою. Якось дивно все це і незрозуміло. Я не можу бути щасливою у власному домі. Мої батьки – наче чужі люди. І якби не хвороба мами, я б сюди точно не приїхала. 

Поки повертаюсь в місто, вмикаю голосніше музику і підспівую відомій виконавиці. На душі важкість, і що б я не робила – цього не змінити. Я в глухому куті. Завтра день народження у мами, потім – весілля у Насті. 

Я починаю думати над тим, що треба повертатися в Мілан. Там я була самотня, але робота від ранку до ночі забирає всі сили й немає часу думати про життя. 

Єдине, що мене зупиняє – це невідомість. Я чекала, що щось зміниться, коли я прилечу додому, але все залишилось як і було. 

В якийсь момент помічаю автомобіль позаду. Він їде дуже близько і світло від фар дратує. На дорозі крім нас нікого немає, але автомобіль не йде на обгін. 

Сироти вкривають шкіру, і я їду швидше. Добре, що моя машинка доволі прудка. Спочатку вдається відірватися, але перед в’їздом у місто чорний автомобіль йде на обгін. Не встигаю видихнути, як автівка різко гальмує, і лише в останній момент я роблю те ж саме. Сіпаюсь вперед, і пасок безпеки неприємно врізається в шкіру. Зупиняюсь повністю, а от чорна автівка їде далі. 

Можливо, це жарт такий? Я просто не розумію. Сиджу, дивлюсь, як червоні ліхтарі віддаляються, і відчуваю, як швидко б’ється моє серце, а по спині цівкою тече піт. 

Це до біса страшно і зовсім не смішно. Щось подібне в моєму житті вже було, і я не хочу переживати це ще раз. Тягнусь до сумки, щоб дістати телефон і набрати Яра, але в останній момент зупиняю себе.

Що я йому скажу? Що у мене параноя? Два випадки з автівкою і нічого більше. Жодних дзвінків та погроз. Все тихо. 

Мабуть, я дійсно втомилася. Треба відпочити. Я бачу небезпеку там, де її немає. 

Повертаю телефон назад в сумку і їду далі. Перед в’їздом у місто звертаю на заправку. Поки автівка отримує свою дозу бензину, купую каву в автоматі і йду на вулицю. 

Мені вдалося трохи заспокоїтися. Я дійсно сама себе накрутила. Та коли наближаюсь до своєї машини, бачу неподалік той самий чорний автомобіль. Він просто стоїть, і я не знаю, чи є водій в салоні. 

Може, мені варто піти туди та спробувати з ним поговорити? Хоча це не надто хороша ідея. Мені до біса страшно. Тому йду до своєї автівки, сідаю в салон і нарешті їду додому. 

Якщо будуть подібні ситуації, доведеться сказати Яру. Але я все ще сподіваюсь, що це просто якийсь ідіот грається. Машини-то схожі. Та, що була на дачі, і ось ця. Можливо, навіть це одна й та сама. Шкода, що я не звернула уваги на номерний знак. 

Повернувшись додому, знову вмикаю всюди світло і заварюю собі чай. Останнє, чого я хочу – це залишатися зараз одна. Та ночувати в будинку батьків ще гірше, а кликати когось до себе немає сенсу. 

Саме тому засинаю зі світлом і з неспокійним серцем. Мені все ще страшно, але я досі вірю, що той, від кого я тікала, не міг знайти мене тут.

Наступного ранку прокидаюсь з головним болем, тому що вночі спала погано. Мене переслідували кошмари. 

Сьогодні потрібно купити подарунок для мами та підготуватися до вечері, на яку я зовсім не хочу йти. Я могла б відмовитися, але мене вкотре зупиняє те, що мама хвора. 

До речі, я не до кінця розумію, чому батьки не хочуть нікому говорити про її хворобу. Все-таки це рідні та близькі. Вони підтримають і допоможуть. 

Поснідавши, їду в торговий центр, де багато різних магазинів. Йду одразу в ювелірний. Знаючи любов мами до прикрас, думаю, що вона зрадіє моєму подарунку – браслету з білого золота. 

Дуже круто те, що я можу придбати його сама за власні кошти. В цьому плані я почуваюсь впевненою і батько не буде тиснути тим, що він мене забезпечує. 

Купивши подарунок, повертаюсь в автівку. До вечора ще багато часу, а я щось зовсім не хочу додому. Саме тому вирішую поїхати до Рити. Минулого разу ми погано поговорили. Треба це виправити.