Глава 20.

– А ти що тут робиш? – невдоволено питає Настя, прослідкувавши за моїм поглядом. 

– Ой, це я Сашу покликала! – випалює Аліса. – Хотіла, щоб він оцінив мій образ. 

– Круто, – бурчить Настя і знову на мене дивиться. Мабуть, вона думає, що мені погано зараз, але я тримаюсь. 

– Сукня чудова, – кажу Насті. – Ти молодець. 

Вона мені усміхається, і я повертаюсь у примірочну. При цьому мені доводиться повернутися спиною, і Саша точно бачить невеликий нюанс моєї сукні. 

Я спеціально затягую час, поки переодягаюся. Дуже сподіваюся, що Саша забере Алісу і вони підуть, поки я тут. Але, повернувшись в зал, бачу їх обох. Аліса вже переодягнена в джинсовий комбінезон і стоїть поруч з ним. 

– Єво, пообідаєш з нами? – питає Аліса. – Тут неподалік є чудовий ресторан. Ми з Сашком там часто буваємо. 

Обідати з ними – останнє, чого я хочу, тому швидко придумую, що сказати: 

– Я б з радістю, але у мене ще справи сьогодні, – кажу і на Сашу дивлюсь, який в свою чергу з мене погляду не зводить. Якось дивно все це. Дивно та неправильно. 

Я точно знаю, що Саша продовжує мене кохати, але чомусь вдає, що Аліса йому небайдужа. Вирішив спробувати забути мене? Можливо. Тільки нічого в нього не виходить, якщо зараз він витріщається на мене. 

– Пробач, подруго, – шепоче Настя, коли ми всі разом залишаємо салон, але ми трохи відстаємо, щоб поговорити. 

– Не переймайся. Вона дівчина твого брата, – усміхаюсь Насті. – До речі, сукня дійсно чудова. А ця оголена спина… 

– Я старалась, – Настю наче попускає. – Залишилось дочекатися весілля. 

– Ага, – хмикаю та обіймаю її. 

Прощаюсь з Алісою та Сашком, який стоїть поруч з нею, сховавши руки в кишені штанів. 

Сідаю в автівку, і в голові з'являється одна цікава ідея. Я однозначно хочу побути одна. Але там, де мене ніхто не буде турбувати. 

По дорозі їду в фаст-фуд і беру собі багато шкідливої їжі. Думаю, що інколи можна себе побалувати. І обов'язково треба знайти спортзал десь неподалік від мого дому. Не варто забувати, що моє тіло має залишатися в нормі. 

Набравши усього, їду за місто. Сьогодні чудова погода, тому влаштую собі пікнік. Головне, щоб ніхто його не зіпсував. 

Та сама річка по дорозі до будинку батьків так і манить скупатися в ній. Шкода тільки, що у мене немає купальника. Та це нічого, зате можу поїсти спокійно. 

Сідаю просто у траву, начхавши на сукню, і відкриваю бургер. Кусаю великий шматок і муркочу від задоволення. Це просто божественно! 

Від бургера позбавляюсь доволі швидко. На черзі картопля-фрі та нагетси. Думаю, якби Яр мене зараз побачив – він би зомлів. 

Він такої думки усміхаюсь. Легко та просто, як давно не робила. А потім з'являється ще одна, але не така радісна. 

Якщо я вже тут, мабуть, варто провідати маму. Все-таки вона хворіє, а я постійно про це забуваю. Є надія, що тато зараз на роботі і я не буду з ним перетинатися. Щось зовсім не хочеться цього. 

Закінчую з обідом, збираю сміття і їду до свого будинку. Сподіваюсь, що мама вдома і я зроблю їй сюрприз. Та якщо чесно, зараз все відбувається точно так само, як було минулого разу. В мені борються дві протилежності. Одна хоче все забути й просто жити далі, а інша не готова до цього. Минуле не відпускає. І старі образи теж. 

Залишаю автівку на подвір'ї і йду шукати маму. Але шукати її не треба. Мама сама до мене виходить, тому що покоївка, яка відкривала для мене ворота,  вже сказала їй, що я тут. 

– Який сюрприз, люба! – мама обіймає мене, а я відмічаю, що виглядає вона чудово. Можливо, вся справа в макіяжі, не можу точно сказати. – Чому не попередила, що приїдеш? 

– Я була тут неподалік, – відповідаю. 

Ми йдемо на терасу і сідаємо в плетені крісла. Покоївка готує каву, а я вирішую запитати маму про здоров'я. 

– Та все наче добре, Єво, – зітхає. – Бувають моменти, коли з ліжка встати не можу. Добре, що ліки допомагають. 

– Що каже лікар? 

– Все лікується. Тільки потрібен час, – знизує плечима. – Залишишся на обід? Скоро батько має повернутися? 

– Я не голодна. Перекусила бургером, – кажу. 

– Бургером? – мама смішно округлює очі. – Хіба тобі можна таке їсти? 

– Ні, – хмикаю. – Але я теж людина, мамо. Інколи є бажання згрішити. 

– Ти така безвідповідальна, – мама злиться. – Ти маєш розуміти, що кар'єра моделі будується на твоєму тілі. Будь-які недоліки можуть зруйнувати все! 

Так, здається, маму понесло, а я сподівалася, що сьогодні ми спокійно поспілкуємось. Не в цьому житті. 

Я чую шум мотора і розумію, що тато повернувся. Чесно кажучи, хотіла поїхати швидше, щоб з ним не перетинатися, але трохи запізнилася. 

Цікаво, які у нього будуть претензії до мене. А може і не буде. Я досі вірю у дива.