Глава 17

Саша забирає від мене свої руки. Дивиться так, наче я його образила. Можливо так і є, адже він просто хотів допомогти. Пішов за мною, коли побачив, що мене немає на березі. А я знову відштовхнула. 

Ну що можу сказати – у нас майстерно виходить відштовхувати одне одного. 

Швидко йду до воріт, а Саша за мною. Ми не розмовляємо більше. 

Мої руки тремтять, і ніяк не вдається вставити ключ у замок. Саша помічає це і забирає ключі з моїх пальців. Відкриває ворота сам. 

Нічого не пояснюючи, йду до себе в кімнату, коли Саша і вхідні двері відкриває. Швидко збираю речі в сумку і знову спускаюсь вниз. 

Я хочу поїхати в місто. Негайно. Думаю, Настя не образиться, адже я була тут. Просто не змогла все це витримати. 

– Ти куди? – Саша наздоганяє мене на подвір’ї. Я кидаю сумку на заднє сидіння автівки й збираюсь сісти за кермо, але він не дає. 

– Повертаюсь в місто, – кажу. – Можеш відійти?

– Думаю, що спочатку тобі треба заспокоїтися, – хмурить брови. – Або дочекайся свого дружка, щоб сів за кермо. 

– Яр може повернутися в місто з Настею та Артемом, – кажу. – А я себе чудово почуваю. 

– А по тобі не скажеш, – фиркає. 

Саме в цей час ворота відкриваються і на територію заходять усі наші друзі. Я напружуюсь, тому що хотіла втекти до їхнього повернення, а тепер доведеться щось пояснити.

– А що тут відбувається? – питає Настя. – Єво, ти куди зібралася? 

– Мені треба в місто, – кажу, дивлячись на неї. – Пробач, що так швидко. Просто я… більше не можу тут залишатися. 

Настя хмуриться, але киває на знак згоди. Добре, що вона мене розуміє. Мабуть, думає, що це через її брата, але справа не в цьому. Практично не в цьому. 

– Зачекаєш, поки я речі свої заберу? – питає Яр, я тільки зараз згадую про нього.

– Ти можеш залишитися, якщо хочеш, – кажу. – Зі мною все буде добре. 

– І правда, – несподівано втручається Аліса. – Ми планували сьогодні ще трохи випити. Розслабитися. Залишайся. 

Яр мовчить. Думає, як йому краще вчинити. Насправді я зовсім не проти, якщо він залишиться тут. Яр не зобов’язаний бути моєю нянькою. 

– Ти впевнена, що тобі не потрібна моя допомога? – питає Яр. 

– Залишайся, – усміхаюсь йому. Обіймаю Настю та Артема. Аліса тільки усміхається мені, а погляду Саші уникаю. 

Сідаю в автомобіль і нарешті можу видихнути. Мої друзі залишаються позаду, а я їду геть, тому що хочу залишитися віч-на-віч зі своїми страхами. 

Я думала, що всі ті страхи залишилися в Мілані. Я повернулася сюди не лише для того, щоб повернути Сашу. Я просто боялася там залишатися. Це було дуже страшно. Я не знала, чого очікувати, і останнє, про що могла подумати – що цей страх повернеться до мене вдома.

Можливо, ця автівка просто їхала собі так. Може якийсь ідіот просто хотів мене налякати. Але це був не він. Точно не він. Цього просто не може бути.

Додому прибуваю за рекордно короткий термін. На вулиці починає сутеніти, а я вмикаю світло у всіх кімнатах. Здається, сьогодні доведеться спати так. Якщо, звісно, зможу заснути. 

Готую собі чай, пишу повідомлення Насті, щоб не хвилювалася, і вмикаю ноутбук, щоб перевірити пошту. В основному всі запити на співпрацю опрацьовує Яр, але сьогодні я вирішила перевірити, що там. Все одно спати не можу. 

Є кілька доволі цікавих пропозицій. Не розумію тільки, чому Яр не говорив мені про них. Я хочу повернутися до роботи, тому що не звикла сидіти без діла, а ще  робота допомагає вимкнути всі думки хоча б на деякий час. 

Схоже, треба буде поговорити з Яром, коли він повернеться з відпочинку. Я точно оберу щось з усіх цих варіантів. 

А поки що вимикаю ноутбук, допиваю чай і не знаю, що робити далі. Можливо, варто спробувати поспати?

Збираюсь піти в кімнату, але дуже несподівано хтось дзвонить у двері. В першу секунду стає до біса страшно, а потім я беру себе в руки. Так і збожеволіти можна, якщо власні емоції не контролювати. 

Наближаюсь до домофона і дивлюсь на екран. Кліпаю кілька разів і власним очам повірити не можу. 

Це Саша… Це ж мені не сниться, правда? 

Але як він дізнався, де я живу? І що він тут робить, якщо зараз має бути за містом?