Глава 16.

Вона справді це запитала? Навіщо? Чому Алісу хвилюють мої стосунки з Яром? 

Чесно кажучи, не знаю, що їй сказати. На щастя, відповідати не доводиться, тому що сам Яр хапає Алісу за руку і тягне за собою у воду. Вона пищить і борсається, а я спостерігаю за цим, і в голові проноситься дуже дивна думка:

А що, коли Алісі подобається Яр? Або ж вона хоче скористатися тим, що він все знає в модельному бізнесі? 

Розумію, що мої припущення надумані, але щось в цьому є. 

Я виходжу з води, тому що плавати не планую. Та й купальника з собою не взяла. Сідаю під дерево до Насті, і ми удвох спостерігаємо за тим, що відбувається у воді. 

– Аліса набивається до тебе в подруги? – питає Настя, поїдаючи банан. 

– Типу того, – знизую плечима. – Вона хоче, щоб Яр допоміг їй в модельному бізнесі. 

– То ось чому вона постійно поруч з ним, – фиркає. – Наївна. 

– Чому? – дивуюсь. – Яр може їй допомогти потрапити на якийсь показ, але все інше залежить від неї. Ось тут і виникає проблема, бо Аліса надто низька, хоч і гарна. 

– А з Сашею що? Ви коли поряд, між вами мало іскри не літають, – усміхається Настя. – Можливо, ще не все втрачено?

– Саша ніколи мені не пробачить, – шепочу. – Не варто навіть сподіватися.

– А може, все-таки варто? – питає подруга. – Я знаю Сашу і знаю тебе. Вам просто треба поговорити.

– Навіщо, Настю? – зітхаю. – У нього є наречена. Між нами дійсно все скінчено. Знаєш, я краще прогуляюсь. Треба мізки провітрити, а то закипати починають. 

– Дорогу сама знайдеш? – хмуриться Настя. – Щось мені не хочеться тебе саму відпускати. 

– Знайду, – усміхаюсь їй. 

Настя дає мені ключі від воріт та будинку. Цілую її в щоку і піднімаюсь тим самим схилом, яким ми спускалися сюди. Зараз шоста вечора. Вже не так жарко, як було вдень, і можна повільно йти до будинку і ніхто не буде заважати моєму усамітненню. 

В цьому селищі зовсім не видно людей. І автівки їдуть вкрай рідко. Мабуть, тут одні лише будинку, які орендують люди. Ми зайняли один, а всі інші порожні та заховані за високими воротами. 

Поки думаю про це, не помічаю, як позаду з’являється чорний автомобіль, а в момент, коли таки оглядаюсь, він наближається і повільно їде за мною. Це дуже дивно, бо він запросто може їхати далі, але чомусь не робить цього.

Стає страшно. Я розумію, що сама себе накручую, але якось дивно все. Починаю йти швидше, і автівка пришвидшується. Спогади так різко накривають, що я навіть з кроку збиваюсь, але швидко беру себе в руки. Треба дійти до воріт. На території мені нічого не загрожує. Огорожа висока, ворота закрию. Але до будинку ще метрів двісті, а я тут зовсім сама. 

Відчуваю, як пітніють долоні, а серце ось-ось вистрибне з грудей. Це до біса страшно. Я вже переживала щось подібне, і більше не хочу. Тіло тремтить, і я не можу це контролювати. Краєм ока бачу, що автівка зовсім поруч. Вона практично біля моїх ніг. 

– Єво! – чую крик Саші й різко зупиняюсь. Боже, це дійсно він!

Автомобіль зі свистом розганяється і їде геть. Вікна настільки сильно затоновані, що мені взагалі не видно, хто за кермом. 

Я бачу, як Саша наближається, і реально готова розплакатися. Він мене врятував, сам того не розуміючи. 

– Ти чому одна пішла? – питає невдоволено, коли наближається. 

Я дивлюсь на нього, досі відчуваю, як сильно б’ється моє серце, і роблю те, про що згодом можливо пошкодую. Роблю крок назустріч йому і міцно обіймаю за талію. Щокою торкаюсь його плеча і хочу простояти так хоча б трохи. 

– Що з тобою? – розгублено питає Саша. Він явно такого не очікував. – Єво, ти мене чуєш?

– Пробач, – мені доводиться його відпустити, як би я цього не хотіла. Відвертаюсь, щоб він не бачив моїх сліз, і поспіхом їх витираю тремтячими руками. 

– Та що в біса сталося? – Саша не відпускає. Знову робить крок і хапається долонями за моє обличчя, змушуючи дивитися йому в очі. – Чому ти така налякана? 

– Це більше тебе не стосується, – видавлюю з себе ці слова. Саша ніколи не дізнається про причину мого страху. Йому не треба про це знати. Більше не треба.