Глава 4

Вечеряємо мовчки. Мама ще поцікавилась моєю роботою в Мілані, але на цьому все закінчилося. 

Я можу сказати, що наші стосунки погіршилися в той день, коли батько змусив мене зробити вибір, а мама не стала на мою сторону.

Я завжди була обличчям нашої родини. У мене не було права на помилку. Тато мріяв, що я стану хорошим економістом і візьмусь за роботу в його компанії, або ще краще – вдало вийду заміж. Він точно не хотів, щоб я зустрічалася з незрозумілим хлопцем, який ще й на байку ганяє. 

В той час родина Саші жила доволі скромно. Його батько тільки-но відкривав свій бізнес з ремонту автомобілів, а Саша йому допомагав. Мій тато покрився червоними плямами, коли дізнався, з ким я зустрічаюсь. 

Ідеальна донька ідеальних батьків закохалася в автомеханіка.

Нам забороняли бачитися. Я часто скандалила з батьком і чекала підтримки від мами. Ну хіба вона мене не розуміла? Вона ж також була молодою. Також кохала.

Як виявилося, згодом – ні, не розуміла. Коли батько поставив мене перед вибором – вона просто мовчала.. 

– Мені час їхати, – кажу. – Було смачно. Дякую. 

– Ти ще приїдеш? – мама підводиться вслід за мною. 

– Не думаю, – кажу чесно. 

– Може, сходимо разом на шопінг? Ти ж розумієшся у цих останніх трендах, чи не так? Проведемо трохи часу разом, – продовжує мама, а я глибоко вдихаю і видихаю.

Не варто забувати, що вона хвора. Думаю, спільний похід по магазинах – це не так вже і погано. 

– Добре. Я наберу тебе згодом, – кажу, і мама мене обіймає. Залишаю будинок і йду до автомобіля. Зовсім не дивуюсь, коли мене наздоганяє батько. Схоже, йому є ще що сказати. 

– Ти не маєш на нас ображатися, – заявляє. – Якби не я, хіба була б у тебе ця кар'єра? 

– До чого тут ти? – дратуюсь. – Мене Рита відправила за кордон, а кар'єру я сама збудувала. Важкою працею. 

– Не сміши мене, – фиркає. – Бути моделлю і ходити по подіуму – це, по-твоєму, важка праця? 

Батько мене не розуміє, і саме це дратує найбільше. Він все одно вважає, що я дурна, а він розумний. Зруйнував мені життя і приписує собі якісь незрозумілі нагороди. 

– Чого ти від мене хочеш? – питаю прямо. 

– Щоб ти більше часу проводила з матір'ю. Вона хвора, – карбує. 

Я хочу крикнути, що мама не помирає, але вирішую змовчати. Це не має ніякого сенсу. 

– Я погодилася піти з нею на шопінг. Хіба цього мало? – злюсь.

– Ти маєш повернутися в родину. Ми – твої батьки, – цідить. 

– Цього не буде, – кажу прямо. Як ти там кажеш, своїм ходінням по подіуму я змогла забезпечити себе повністю. Мені більше не потрібні твої гроші. А це означає, що у тебе немає чим маніпулювати. 

Відчиняю двері машини та сідаю в салон. Батько продовжує свердлити мене поглядом, але мені начхати. Все-таки за одне я можу йому подякувати – тепер я його не боюсь. Я дійсно забезпечена і мені начхати на його погрози. 

Батько забрав у мене Сашу, а все інше просто не має значення. 

Повертаючись додому, розганяю автівку практично до її максимуму. Дорога майже порожня, і є можливість мчати назустріч вітру. Але в якийсь момент я починаю зменшувати швидкість, згадуючи про місце, яке колись було моїм сховком. Тут я усамітнювалася, коли сварилася з батьком, і довго сиділа на березі, слухаючи спів коників-стрибунців і квакання жаб. 

Зупиняю автівку перед кущами й залишаю салон. Йду кам'янистою дорогою до берега, що заріс травою. Я не була тут чотири роки, і єдине, що змінилося – кущі та зарослі стали вищими. 

Сідаю просто на траву та обхоплюю коліна руками. Заплющую очі та слухаю шум води. Наче й не минало чотири роки. Наче вчора я була тут і гірко плакала, тому що моє серце було розбите. 

В якийсь момент десь неподалік розноситься шум мотора, але це не автомобіль. Мотоцикл. Я завмираю і повірити не можу, що це правда. Це не може бути він. Саша точно забув це місце. 

Але гуркіт чується все ближче, а я продовжую сидіти як вкопана. Втекти чи залишитися? Він точно не знає, що я тут, і моя поява може стати для нього сюрпризом.

Я вирішую залишитися. Можливо, буде змога поговорити. Я так хочу все йому розповісти…

Та коли мотор затихає, я чую голоси. Один чоловічий, а інший – жіночий. Напружуюсь усім тілом, тому що не очікувала такого.

– Обережно. Дивись під ноги, – говорить Саша. 

– А ти тримай мене міцно. Тоді не впаду, – радісно відповідає Аліса, а я забуваю, як дихати. 

Він привіз її сюди? На наше місце? Якого біса тут відбувається?!

Я бачу світло від ліхтарика. Воно стрімко наближається до мене. Сама ж продовжую сидіти на місці та не можу зробити вдих. У горлі клубок, і з кожною секундою він стає все більшим. 

– Тут хтось є. Бачиш автівку? – питає Аліса. 

– Це нічого. Ми нікому не будемо заважати, – відповідає Саша, а я зціплюю зуби. Ви вже заважаєте! 

Світло пробігає по моєму обличчі, і ці двоє виходять просто переді мною. Різко завмирають, і Саша наче навмисно світить мені в обличчя, або ж він застиг від шоку.