Глава 8.

Я бачу світло від ліхтарика. Воно стрімко наближається до мене. Сама ж продовжую сидіти на місці та не можу зробити вдих. У горлі клубок, і з кожною секундою він стає все більшим. 

– Тут хтось є. Бачиш автівку? – питає Аліса. 

– Це нічого. Ми нікому не будемо заважати, – відповідає Саша, а я зціплюю зуби. Ви вже заважаєте! 

Світло пробігає по моєму обличчі, і ці двоє виходять просто переді мною. Різко завмирають, і Саша наче навмисно світить мені в обличчя, або ж він застиг від шоку. 

– Єва? – розгублено питає Аліса. – А ти що тут робиш? 

Мені доводиться прикрити очі рукою, тому що світло заважає. Саша нарешті розуміє, що ліпить мені в очі ліхтарем, й опускає його вниз. 

– Це моє місце, – кажу сердито. 

– Що? – вона не розуміє, зате до Саші швидко доходить. 

– Алісо, нам варто поїхати. Приїдемо іншим разом, – цідить він. 

– Чому? Ми також можемо залишитися, – невдоволено випалює дівчина. – Єво, ми ж тобі не заважаємо. Правда? 

– Залишайтесь, – кажу, підвівшись на ноги. – Я поїду вже. 

Швидко йду стежкою через кущі й навіть не хочу дивитися назад. Навіть у темряві відчуваю на собі погляд Саші. Він збентежений не менше ніж я. І злий, тому що ми знову зустрілися. 

Я бачу його чорний мотоцикл поруч зі своєю Ауді. Він новий, блискучий. Мабуть, Алісі подобається сидіти на ньому обхопивши стан Саші ногами. Її руки у нього на животі. Міцно тримають його і не відпускають. 

Я хочу кричати вголос. Хочу вдарити цей клятий мотоцикл ногою, але не роблю цього. Сідаю в салон, вмикаю фари та бачу дві постаті, що якраз виходять з кущів. 

Саша тримає Алісу за руку. Вона така мініатюрна поруч з ним. І підходить йому ідеально. 

Знову дратуюсь і нарешті здаю назад. Скеровую автівку на дорогу і розганяю все більше і більше. 

Хочу додому. Зачинитись у квартирі, набрати повнісіньку ванну води та лежати в ній доти, доки не буде холодно. 

Мені боляче. Болить до біса сильно. 

Коли погоджувалась на пропозицію батька, знала, що так буде, але не думала, що Саша знайде іншу. Я за ці чотири роки не була з жодним чоловіком. Саша залишився моїм єдиним…

Я не можу звинувачувати його у тому, що він знайшов Алісу. Це ж я розбила йому серце. Тепер він щасливий, а я ненавиджу себе за те, що колись довелося робити такий вибір.

Повернувшись додому, одразу знімаю з себе одяг і прямую у ванну кімнату. Роблю те, що хотіла, а коли вода стає холодною і сироти покривають шкіру – не поспішаю вставати. Краще відчувати холод, від якого зуб на зуб не потрапляє, ніж біль, що не дає дихати. 

Я не знаю, коли все це закінчиться, і не знаю, як все виправити, але хочу бути сильною, щоб якось жити далі. Тільки поки що не знаю, де ці сили взяти.

Наступного ранку набираю Настю. Вчора ми так і не поговорили, а сьогодні я хочу почути її голос, щоб пересвідчитись: я не одна в цьому світі. 

– Ти як? – питає вона. Настя знає: якщо я не відповідаю, отже – все погано. 

– Я вчора їздила до батьків, – кажу. 

– Ого! – вигукує. – Навіщо? 

Я розповідаю про хворобу мами та про слова батька. Навіть не дивуюсь, коли Настя каже, що не вірить у це. Швидше за все, вони придумали хворобу, щоб затягнути мене додому. 

– Думаєш, що вони настільки жорстокі? –  питаю. 

– Навіть не сумніваюсь у цьому, – відповідає. – Ти пробач, але твої батьки знають, як тобою маніпулювати. Так, це важливо, але ти маєш бути до цього готовою. 

– Дякую, Настю, – усміхаюсь. 

– Слухай, я чого вчора телефонувала! – продовжує подруга. – Ми з Артемом хочемо поїхати за місто на вихідних. Складеш нам компанію? Орендуємо будинок з басейном, посмажимо шашлики. 

– Я так розумію, Саша з Алісою також будуть, – питаю. 

– Так, – зітхає подруга. – Єво, я також не в захваті від того, що відбувається, але нічого не можу змінити. Саша наче сказився! Я ж знаю, що він досі тебе кохає! Навіщо йому ця Аліса? 

– А може він покохав її? – питаю обережно. – Багато часу минуло. Я розбила йому серце. 

– Давай просто забудемо. Так для всіх буде краще, – говорить Настя. – Я так давно цей відпочинок планувала. Я хочу, щоб ти була. Будь ласка, Єво. 

– Я візьму з собою Ярослава, – додаю. – Звісно, якщо він погодиться. 

– Я не проти. Він милий і гарний, – сміється Настя. – Дякую, Єво. Я впевнена, що все буде добре.

– Ага, – хмикаю. 

А я не впевнена. Бачити Сашу зовсім близько і не мати змоги торкнутися – це ще ті тортури. Але може це і на краще? Може, у мене буде змога поговорити з ним? Пояснити все. 

Я хочу скинути з себе цей тягар, а Саша нехай сам вирішує, що з цією правдою робити далі й чи потрібна вона йому в принципі, адже минуле в минулому, і я теж. 

Тепер у нього є Аліса, і це все, що Саші потрібно для щастя.