Глава 3

Ми йдемо в кабінет до тітки, тому що їй не терпиться поговорити зі мною віч-на-віч. Вона – рідна сестра моєї мами. Старша від неї на два роки. Так склалося, що вона ще й моя хрещена, і я відчуваю певний зв’язок між нами. 

– Коли ти повернулась? – питає, сівши у своє величезне шкіряне крісло. Я ж сідаю навпроти, наче мене викликали в кабінет директора, щоб насварити. 

– Вчора, – кажу.

– Я так розумію, вдома ти ще не була, – усміхається.

– Я туди й не збираюсь, – швидко відповідаю. – Не бачу в цьому сенсу.

– Єво, ти маєш бути сильнішою за все це, – хмурить брови тітка. – Вони твої батьки. Так, не ідеальні, але батьки. 

– І що? Ти вважаєш, що я маю пробачити їм все? – підвищую голос. 

Саме через такі настанови Рити я і не хотіла їхати сюди. Я люблю тітку, але вона на боці моїх батьків. Не розуміє, як мені було важко розбивати серце одразу двом людям – Саші та собі.

– Поговори з ними, – продовжує. – Я думаю, що вони зрадіють, коли ти повернешся додому. 

– Я не повернусь додому, – кажу твердо. – До того ж, я думаю, що батько вже в курсі того, що я повернулась. Скоро відправить по мене своїх псів.

– Не говори так, – кривиться Рита. 

– Я краще піду, – встаю і відчуваю, як всередині наростає розчарування. Я прийшла сюди, щоб поговорити з близькою людиною, а вона виявилася такою ж, як мої батьки. Рита знає, що мені довелося пережити. Вона була тією людиною, яка допомогла мені поїхати за кордон. Чому зараз вона заплющує на це очі? 

– Єво, – тітка також підводиться на ноги, але я не хочу більше її слухати. Залишаю кабінет і хочу якнайшвидше покинути це місце, але за черговим поворотом не помічаю дівчину, і ми наштовхуємось одна на одну. 

– Ой! – випалює знайомий голос, і я завмираю. Дивлюсь на Алісу – дівчину Саші, і не можу повірити, що цей день настільки паршивий. – Єва? Привіт!

Схоже, вона і забула про плече, яке щойно розтирала. Аліса витріщається на мене і широко усміхається. 

– Привіт! – відповідаю. – Що ти тут робиш? 

– Навчаюсь тут, – відповідає, а я дивлюсь на неї зверху вниз і чомусь хочу усміхнутися. Аліса – модель? Та вона дихає мені в груди! Це що, жарт такий? 

– Серйозно? – протягую, сподіваючись, що вона зрозуміє, чому у мене така реакція.

– Ага, – киває. – Розумієш, моя мама – подруга власниці агентства, тому мені вдалося сюди потрапити. 

– Он воно як, – ну тепер пазл почав складатися. – Думаєш, у тебе вийде? 

– Ти про мій зріст? – усміхається. – Думаю, що так. Головне – бажання. Хіба ні? 

– Типу того, – киваю.

Мені прикро це визнавати, але Алісі з її зростом у модельному бізнесі нічого не світить. Але я їй про це не скажу. Нехай сама набиває власні шишки, як колись робила я. 

– Не хочеш пообідати разом? – питає Аліса, коли я збираюсь піти. Зупиняюсь і не знаю, що їй відповісти. 

Аліса хороша дівчина. Це видно. Але вона зустрічається з тим, кого я досі палко кохаю. І як з цим бути?

– Пробач. Може іншим разом, – відповідаю. 

– Так. Звісно, – Аліса киває і йде, а я виходжу на вулицю, сідаю в автівку і глибоко вдихаю, а тоді видихаю. Відчуття якісь дивні всередині. Я наче заплуталася. 

А може і справді не треба було повертатися? Та з іншого боку, у мене були на те поважні причини. І це не тільки кохання до Саші, яке я хотіла повернути, а ще дещо. 

Вирішую поїхати в ресторан, щоб пообідати. Готувати не люблю, та й звикла вже харчувати деінде, адже вдома буваю вкрай рідко. 

Займаю столик біля вікна, подалі від інших гостей закладу. Не скажу, що мене часто впізнають на вулицях, але буває по-всякому. Зараз я прийшла поїсти, і тому хочу насолодитися тишею та спокоєм. 

Поки чекаю на замовлення, мені телефонує Настя. Я завжди рада чути подругу, але цього разу вагаюсь, чи варто відповідати. Коли кажу про час для себе, то ні на грам не перебільшую. Я люблю усамітнення хоча б на кілька хвилин. Навіть від найближчих людей. 

Скидаю виклик від Насті й швидко пишу їй повідомлення, що наберу пізніше. Мені якраз приносять замовлення, і я збираюсь їсти, але телефон знову починає дзвонити. Не розумію, хто це, і починаю злитись, а тоді дивлюсь на екран – і всередині все стискається. 

Батько… Рита вже донесла йому, що я тут. Або ж він знав ще до цього, просто вичікував вдалий час, щоб мене набрати. Для нього вдалий, а от для мене – зовсім ні. 

Я не хочу його чути, і бачити теж, але на дзвінок відповідаю, тому що знаю: батько буде телефонувати разів сто. Рівно до того часу, поки я не візьму цю кляту слухавку. 

– Слухаю! – сухо відповідаю.

– Привіт, Єво, – стримано говорить батько. – Як ти? 

Була чудово, поки ти не подзвонив… 

– Нормально. Чому дзвониш? – кажу зовсім не те, що думаю. – Ми ж домовилися, що ти даєш мені спокій. Хіба не так було? 

– Багато часу минуло з того дня, – продовжує говорити рівно, наче ми тут погоду обговорюємо.