Глава 2

– Сашо, припини! – Ірина нервово усміхається. – Звісно, ти не зобов’язаний усім з нами ділитися, але це дуже несподівано. Ми не чекали…

– Давайте просто вдамо, що все чудово? – я відчуваю роздратування в голосі Саші. – Алісо, ходімо за стіл. 

Він тягне дівчину за собою, а Ірина починає метушитися. Ставить на стіл чистий посуд і склянки. Так вже склалося, що ця дівчина сіла якраз навпроти мене, а Саша – поруч з нею. Вперше з моменту, як він сюди зайшов, ми пересіклись поглядами. Мою шкіру обпалює вогнем від того, наскільки байдужий погляд Саші. 

– А я тебе знаю! – заявляє ця Аліса. – Ти ж модель! Єва Коршунова!

– Так, це я, – кажу стримано. 

– Круто! Просто я твоя фанатка! Теж мрію стати моделлю, – продовжує, а я ледве стримуюсь від фиркання. Дівчина явно не тягне на модель. Ріст не той, але я не настільки погана, щоб говорити їй це в очі. 

– Удачі! – сухо кидаю і п’ю свій сік.

В якийсь момент мені здається, що я тут зайва. Ірина починає розпитувати Алісу, як давно вони з її сином зустрічаються, і між ними зав’язується розмова.

Я не можу сказати, що Аліса якась не така. Доволі приємна, гарна дівчина. Але вона зустрічається з тим, кого я кохаю всім серцем, і тому автоматично мені не подобається!

Занадто мила, люб’язна, дотепна. І найголовніше – повна протилежність мене. 

– Мені вже час, – кажу, коли Аліса починає розповідати, як вони з Сашею познайомилися. Виявляється, разом вони кілька місяців. Чималий термін. 

– Так швидко? А торт? – хмурить брови Ірина. 

– Я не їм солодкого, – усміхаюсь їй. – Дякую вам. Була рада вас бачити. 

Обіймаю її, а тоді і її чоловіка. Дивлюсь на цю пару закоханих – і клубок з’являється в горлі. Думаю, варто попрощатися, але у мене забракло слів.

– Я тебе проведу, – говорить Настя, і ми разом залишаємо вітальню, а тоді й будинок. – Пробач. Я справді не знала, що він приведе цю дівку!

– Не кажи так. Аліса доволі мила, – усміхаюсь.

– Вона мене дратує! – бурчить Настя. – Занадто мила! Я думала, що ви зможете поговорити. Що все можна виправити, а тут таке.

– Це може означати лише одне – я спізнилася, – кажу, а голос бринить від болю. Відчуваю, що плакати буду. Мабуть, Настя теж щось бачить на моєму обличчі, тому що одразу мене обіймає. 

– Все буде добре, люба. От побачиш, – шепоче. 

– Я знаю, – видихаю і відпускаю подругу. – Повертайся за стіл. Я поїду вже. 

– Ти впевнена, що все добре? Може, у нас залишишся? – питає. 

– Ні в якому разі, – сміюсь крізь сльози. – Це занадто навіть для мене. 

Відчиняю двері автомобіля і сідаю в салон. Серце наче сказилося. Хоче проламати мою грудну клітку, а руки тремтять. 

Я залишаю подвір’я і їду кілька кілометрів у бік міста, а тоді зупиняю автівку на узбіччі, вмикаю аварійку і починаю ридати як дівчисько. Мені до біса боляче, і я не знаю, що з цим робити. 

Може, варто повернутись у Мілан? Мені тут нічого робити. Моя правда так і залишиться зі мною, а Саша… нарешті щасливий… з іншою. 

У квартиру повертаюсь абсолютно розбитою. Не хочеться нічого. Вмикаю телевізор, щоб була видимість, наче я тут не одна, і готую собі чай. Я знову згадую, як Саша прийшов з Алісою. Як тримав її за руку… 

Я не можу пригадати, щоб він хоча б один раз поглянув на неї з теплом в очах, але вона його дівчина і будь-які роздуми щодо цього не мають сенсу. 

Засинаю далеко за північ. Довго дивлюсь у чорну стелю, у спогадах повертаюсь на кілька років назад, коли ми були ще студентами, і я знову починаю шукати інші варіанти розвитку подій, якби обрала Сашу. 

Тоді мені здавалось, що це єдиний і правильний вибір, але зараз… коли минули роки і я стала трохи розумнішою… Чи могла я обіграти рідного батька? 

Навіть не сумніваюсь: він уже в курсі того, що я в місті. Думаю, завтра або найближчими днями ми зустрінемось. Чи хочу я цієї зустрічі? Зовсім ні. Чи готова я до неї? Так! 

Як я вже говорила – більше немає того наляканого дівчиська. Я твердо стою на ногах і можу дати собі раду. Шкода лише, що тепер це не так і важливо. Я втратила усе в той день, коли батько змусив мене кинути Сашу. Я втратила частинку свого серця. І якщо Саша знову зміг покохати, то я дуже рада за нього. Бо я не можу… і ніколи не зможу. 

Наступного ранку прокидаюсь рівно о шостій. Клятий режим не дає мені поспати навіть на хвилинку довше. П’ю лише воду з лимоном і збираюсь на пробіжку. Я знаю, що поруч є парк, саме тому прямую туди. 

За своєю фігурою треба стежити в будь-якому стані, а ще Яр записав мене в спортзал, який я маю відвідувати два рази на тиждень. 

В парку о такій порі багато собачників і є навіть декілька бігунів, таких як я. Засовую у вуха навушники, вмикаю улюблену музику і просто біжу, викладаючись на повну. Саме під час фізичних навантажень погані думки не лізуть у голову. І це добре. Я готова бігати ось так хоч цілий день, але точно не готова до того, що зустріну тут Сашу. 

Він біжить мені назустріч, але коли помічає – різко зупиняється. Він теж бігає зранку, його футболка прилипла до тіла, а волосся мокре і падає на очі.