Глава 4.

Наступного ранку прокидаюсь рівно о шостій. Клятий режим не дає мені поспати навіть на хвилинку довше. П’ю лише воду з лимоном і збираюсь на пробіжку. Я знаю, що поруч є парк, саме тому прямую туди. 

За своєю фігурою треба стежити в будь-якому стані, а ще Яр записав мене в спортзал, який я маю відвідувати два рази на тиждень. 

В парку о такій порі багато собачників і є навіть декілька бігунів, таких як я. Засовую у вуха навушники, вмикаю улюблену музику і просто біжу, викладаючись на повну. Саме під час фізичних навантажень погані думки не лізуть у голову. І це добре. Я готова бігати ось так хоч цілий день, але точно не готова до того, що зустріну тут Сашу. 

Він біжить мені назустріч, але коли помічає – різко зупиняється. Він теж бігає зранку, його футболка прилипла до тіла, а волосся мокре і падає на очі. 

Я зупиняюсь і витягую навушники, щоб мати можливість чути його. 

– Привіт! – вітаюсь першою. 

– Привіт! – сухо відповідає. 

– Ти не думай, що я тебе переслідую, – кажу. – Наша зустріч абсолютно випадкова.

– Навіщо ти повернулася, Єво? – несподівано гиркає. Його очі темніють і лякають мене. Невже він настільки сильно мене ненавидить. – Чого ти хочеш?

– Хіба я не маю права бути тут? – питаю, а голос тремтить.

– Не наближайся до моїх рідних, – Саша робить крок до мене, а я продовжую стояти на місці. – Вони тобі ніхто!

– Це не правда! – злюсь. 

– Знайди собі когось іншого! У тебе своя родина є, врешті-решт! – цідить. – Я збираюсь будувати довгі та міцні стосунки з Алісою. Змирись, що сама все зруйнувала, і дай мені спокій. 

– Але я хотіла… 

– Досить! – Саша не дає мені розповісти все, як було насправді. – ЗНИКНИ З МОГО ЖИТТЯ! 

Цього разу я таки роблю крок назад. Мене практично збиває з ніг його ненависть. Я відчуваю її кожною частинкою свого тіла. Мабуть, я на це заслуговую.. Не треба було сподіватися, що Саша зустріне мене з розкритими обіймами. 

Я не знаю, що ще можна сказати. Саша не хоче чути правду. Отже, він її не почує. 

Розвертаюсь і біжу в інший бік. Знаю, що Саша не буде мене наздоганяти. Для нього я тепер чужа людина. Звертаю за ріг і ховаюсь за широким стовбуром якогось дерева. Торкаюсь долонею грудей, тому що всередині пече від болю. Таке відчуття, що там лава розлилась. 

Стримую ридання, прикривши рота іншою рукою. Я до біса налякана, розбита, втомлена. Я не знаю, що мені робити. Я не бачу сенсу проживати це життя, але продовжую жити, тому що для чогось я тут ще потрібна. 

Повернувшись у квартиру, йду в душ, а тоді збираюсь у місто. Сьогодні хочу поїхати в модельне агентство, з якого починався мій шлях. Думаю, його власниця буде приємно здивована, побачивши мене. 

Знову сідаю у свою Ауді, тягнусь до магнітоли, щоб увімкнути музику, але рука завмирає над екраном. Та ні, сьогодні без музики обійдусь. Настрій до біса поганий. 

Їду ранковим містом, встигаю навіть побувати в заторі, але це мене зовсім не дратує. Я люблю метушню міста. Сама в такій жила не один рік, постійно кудись поспішаючи. 

Залишаю автівку на парковці біля агентства і прямую всередину. Це доволі нова двоповерхова будівля в самому центрі міста. Я пам’ятаю, як бігала сюди після пар в універі та мріяла ходити по подіуму, поки ходила по підлозі тут…

– Доброго дня! – вітаюсь з охоронцем на вході. – Мені потрібна Рита Романівна. Де я можу її знайти?

– У неї зараз заняття, – відповідає чоловік. – Другий поверх. Великий зал. 

– Дякую, – мило йому усміхаюсь і піднімаюсь сходами на другий поверх. Двері в великий зал прочинені, тому спокійно можу зайти всередину і загубитися серед більше десятка дівчат, які слухають мою тітку, як правильно ходити по подіумі. 

Риті сорок сім, а виглядає вона прекрасно. Теж у минулому модель, але… кар’єра її тривала недовго. Тепер у неї своє агентство і вона навчає інших дівчат. 

– Ви мене зрозуміли? – голос тітки серйозний і впевнений. Її світле волосся зібране у високу зачіску, а кілька пасм падають на спину. – Я двічі повторювати не буду. Хто відбір не пройде – тому дорога сюди закрита!

– Може, варто бути більш поблажливою до своїх учениць? – питаю, і всі дівчата одразу ж оглядаються до мене. Я бачу здивування та захват у їхніх очах. Ну звісно, ніхто не очікував, що я з’явлюсь тут. 

– Кому як не тобі знати, що треба багато працювати, щоб досягти результату, – усміхається Рита. – Чи не так, Аміно?

– Можливо, – знизую плечима. – Не всі будуть зірками. 

– І не всі будуть такими, як ти, – додає вона. 

Я виходжу вперед, швидко наближаюсь до тітки, і ми обіймаємось. Нарешті відчуваю щось рідне та близьке, вперше за довгий час. Це приємно, але це не моя мама. Та, мабуть, ніколи мене не обійме.