Розділ двадцять другий

- Це було жахливо, - щиро видихнула я, втомлено падаючи в робоче крісло. – Я ніколи в житті не відчувала такого приниження. Я вб’ю Вась-Вася! От, Жень, чесне слово, вб’ю! Це ж треба було таку дурню придумати!

- Може, він не розраховував на такий шок-контент, - Женя втомлено потер скроні. – У мене голова розколюється від цієї тітоньки Варвари. Випити б…

- Вдома не вип’єш, - зітхнула я. – Вдома твоя мама. І якщо ти прийдеш після того, як зробиш хоч ковток алкоголю, вона тебе розіпне.

- «Женечко, ти спиваєшся, як твій батько», - наслідуючи голос матері, кивнув Женя. – А то, думаєш, я не в курсі, який нас чекає допит, якщо мама зрозуміє, що я щось випив? Чи що у нас щось не так?

Я кивнула.

- Ще й тітонька Варвара ця… Здуріти можна, - я не стримала важке зітхання. – Якщо чесно, я сумую за тими часами, коли ніхто не знав про блог… Який ти так і не прочитав.

Женя скривився.

- Нема чого мені там читати, - похмуро промовив він. – Не хочу дізнаватись про те, як ти мене ненавидиш!

- Я тебе не ненавиджу…

- Ти ж його ще пишеш, так?

Я кивнула. Блог я справді вела, тому що вважала це непоганою можливістю непогано підзаробити і не позбутись чудового варіанту заробітку, крім того, якщо у нас з Женею так нічого і не налагодиться, мені ж треба на щось жити. Але я все одно сердилась, що Антонов навіть не намагається нормально поговорити зі мною, а все так вперто ображається на мене за те, на що взагалі дутись не треба.

- Пишу, - промовила я нарешті, вирішивши, що кивка замало. – А ти хотів, щоб я кинула?

- Пропонуєш за тебе вибрати?

- Ні, - заперечила я. – Але ж ти не сказав, що «якщо ти перестанеш туди писати, то все буде добре, а ми з тобою народимо десять дітей», правда?

- Я не хочу десять дітей.

- Від мене?

- Ні. Я в принципі не хочу десять дітей, - скривився Женя. – Двох-трьох нам би з головою вистачило, я думаю. І якогось кота.

Я здивовано глянула на нього. Незвично було думати, що Женя дійсно думав про якихось дітей, а тим паче про наших спільних. Мені завжди здавалось, що він досить просто ставився до цього питання, а про серйозне взагалі не думав.

- Ти любиш котів? – спитала я, замість того щоб заговорити про щось дійсно важливе. – От вже не думала, що це про тебе, Антонов.

- Мама терпіти не може котів, тому я ніколи не міг завести кошеня, - зітхнув Женя. – А ще я намагався тягати кошенят зі смітника, але мама грозилась викинути їх разом зі мною туди ж. Або відправити на балет. Коротше, у нас з нею точно ніколи не сходилась думка. З десяти і до двадцяти трьох я щодня вигулював собаку, яку, власне, терпіти не міг.

- А зараз вона живе у нас вдома, розклала там свої сумки і обжилась достатньо, щоб потім не піти, - відмітила я.

- Так, - скривився Женя. – І, як ти правильно зрозуміла, запевнити мою маму в тому, що в її допомозі нема потреби, дуже складно.

- Владна жінка.

- І не кажи. Владніше вже просто нема куди.

Я закрила очі, все ще намагаючись сконцентруватись на власних думках. Головний біль потихеньку відступав, але ще один вечір в умовах постійного притворства я б не витримала. І так з жахом думала про те, що знову доведеться бути тим, ким я не є насправді.

- Знаєш, - прошепотіла я, - я іноді шкодую, що взагалі завела цей блог. Наче, от вона, популярність, от вони, гроші, живи та радій, а його поява так легко і просто зламала моє спокійне життя… Адже якби не «Жертва службового роману», то ми б і не посварились з тобою, правда? Жили б разом за інерцією, працювали…

Я відкрила очі і озирнулась, щоб впевнитись, що Женя все ще слухає мої дивні зізнання. Він дійсно нікуди не зник, сидів поруч і серйозно дивився на мене, явно розраховуючи почути ще якісь подробиці. Напевне, хотів послухати, як я насправді ненавиджу блог, що робив мене популярною і розбив нам двом серце?

- Так, - кивнув Женя. – А тоді Вась-Вась запропонував би нам підсипати перцю в стосунки, і ми б навіть одружились без особливого спротиву. А чому ні? Так звикли один до одного…

- Просто звикли.

Він зітхнув, подався вперед і взяв мене за руку.

- Ні, Маш, - промовив чоловік. – Не просто звикли. Мені взагалі здається, що у нас все не «просто».

Я посміхнулась.

- Слухай, а я тобі правда подобалась всі ці три роки? Ну, що ти казав… Ти ж це не придумав? Серйозно говорив?

І глянула на нього, сподіваючись, що ця відповідь зараз не розіб’є мені серце.

- Звісно ж, серйозно, - недовго думаючи, відповів Антонов. – Чи ти вважаєш, що дорослий чоловік змінюватиме аромат парфумів, відтінки гардеробу і стрижку тільки для того, щоб бісити свою колегу? Блін, Маша… Ти така ще дитина в душі, чесне слово.

- І нічого не дитина! – надулась миттєво я. – Мені скоро буде двадцять чотири роки. І думаю я куди доросліше за власних батьків.

- Це навіть не обговорюється, Марі.