Розділ двадцять перший

- І все-таки, - відмітила я, - нашій студії далеко до студії «Одкровень». Хоча рейтинги у нас вищі за неї…

- Зате спонсорів у нас менше, - відмітив Женя. – Того обходимось чим є… І головне, пост вона видалила після зйомок. Навіть маму до нігтя не притиснути!

- То вона, може, з фейка?

Женя гмикнув.

- З неї станеться.

Після інтерв’ю пройшло вже кілька днів, а ми все ще обговорювали його. Принаймні, про це можна було говорити спокійно, без нервів та зайвих претензій, що лишались невід’ємною частиною більшості наших сварок.

Мені здавалось, Женя ніколи так і не пробачить мені цей блог, але я звеліла собі про це не думати. Не пробачить – його особисті проблеми.

Пробачить – поговоримо про майбутнж.

Однак, треба було продовжувати працювати. А ще прикидатись закоханою парою перед мамою Жені, що просто дня прожити не могла, щоб не запхати свого носа до чужого проса і не видати чергову безцінну пораду.

Не можна сказати, щоб я погано ставилась до Алевтини Петрівни. Ні, я розуміла її – якби в мене був такий безтолковий син, як Антонов, наче хороший, але здатний натворити дурниць на рівному місці, я б також трусилась за кожен його крок.

Однак, Жені було вже тридцять років, і він давно навчився жити самостійно, тому стукати до нього зранку в ванну і цікавитись, чи все в нього в порядку і чи не болить животик, ну це вже занадто! Врешті решт, людина навіть душ спокійно прийняти не може, щоб мама не турбувалась!

- Тобі Вась-Вась сценарій дав? – висмикнув мене з роздумів про «свекруху» Євген. – А то я сьогодні до нього заходив, нуль на масу.

- Я також ходила, - кивнула я. – Сказав імпровізувати. Поняття не маю, що він задумав.

- Не знаю. Але імпровізація від нас зазвичай б’є рекорди. Правда, шановна Жертво?

- Звичайно, пане «переселяйся до мене жити», імпровізація – наше все, - підколола я його, не стримуючи сміх. – Гаразд, Жень. Давай тільки не сваритись перед ефіром?

- Згоден, чудова ідея, - кивнув Антонов. – Ходімо? Зараз почнеться.

- Ходімо, - кивнула я.

Хотілось вірити, що цього гостя я хоч впізнаю. Щоб потім не довелось через безалаберність Вась-Вася мукати і в прямому ефірі питати у людини, хто вона така.

На знімальному майданчику все було як зазвичай. Той самий стіл, ті ж двері, ті ж стільці, які ми вже звично зайняли.

Не було тільки папірця з приблизним переліком питань, що зазвичай лишав нам сценарист. Сценариста також не було, як і його постійних табличок, а оператор зі звично байдужим виразом обличчя налаштовував камеру.

- Слухай, - повернувся до нього Женя, - тобі теж не сказали, кого знімаємо?

- Та біс його знає, - знизав плечима чоловік. – Мені типу пофіг, на кого камерою наїжджати. А ви й так прикольно працюєте, дуамю, буде весело.

- Аби не було так весело, що просто вилетимо з роботи, - пробурчала я. – Вась-Вась щось захопився експериментами в останній час.

- Ну, ми і так ходячий експеримент, - скривився Женя. – Льош! – звернувся він до оператора, що вже два місяці як заміняв Андрія, що було загравав до мене. – Льош, куди цей дівся? Табличкомахатель?

- Відпустка у нього. Сказав, що все зробив, а на таблички ви не реагуєте. Я там годинник почепив, по ньому орієнтуйтесь.

- Дякую, - кивнув Женя. – Це буде ефективніше. Починаємо? Що, навіть імені не сказав? – він потер потилицю. – І кого мені називати?

Льоша заперечно похитав головою.

- Викручуйтесь. Моя справа маленька.

Женя зітхнув. Він скосив на мене погляд, але все, що я могла – просто розвести руками. Якщо начальству настільки плювати на результат зйомок, що воно не зволило ім’я гостя назвати перед ефіром, то що я можу зробити?

- Імпровізуватимемо, - рішуче заявила я. – А там далі як вийде.

- Ну, як зазвичай, в принципі, - зітхнув Женя. – Ну що… Три, два, один? Починаємо?

Оператор махнув рукою, показуючи, що зйомка вже почалась,  я першою вступила в розмову, сподіваючись, що неприємний момент з оголошеннм гостя, що прийде до студії, дістанеться Жені.

- Всім привіт! – бадьоро вигукнула я. – З вами, як завжди, Маша Карпович і Женя Антонов в передачі «Хіт сезону». Сподіваюсь, ви всі живі, щасливі і готові до нового випуску!

Я змовкла. Женя не поспішав порушувати тишу, тому, щоб розворушити його, довелось пхнути ліктем в бік.

Антонов скривився і неохоче протягнув:

- І сьогодні у нас в студії незвичайний гість… Гість, якого, можливо, багато хто не чекав тут побачити…

Він глянув на мене так, наче ще хвилина – і йому доведеться самому представлятись якимось черговим блогером, але, на щастя, обійшлось. Двері відчинились, і оператор повернув камеру туди, сподіваючись на феєричну появу гостя.

Тим не менш, в приміщення першим прийшов не гість, ні, дим. Синювато-сіра хмара буквально вплила до нас в студію і, похитуючись туди-сюи, потекла кудись до наших стільців. Запахло якимись не надто хорошими та дозволеними травами, і я кашлянула від несподіванки і навіть припіднялась зі свого місця, розраховуючи піти перевірити, що ж там відбувається.