Розділ чотирнадцятий

Я поняття не мала, що робочий день може бути настільки виснажливим, але до вечора хотіла лише спати. Просте контентне наповнення сайту і близько не вимагало стільки емоцій, як всі ці безкінечні розмови з, по суті, непотрібними людьми, спроби відмахнутись від дівчачих питань…

Ну я, звісно ж, мінімум сімнадцять дзвінків від людей, яких я востаннє бачила ще в школі. Поняття не маю, як така дурниця, як один ефір на достатньо відомому каналі, міг зробити мене знаменитістю, але вдома я була готова просто сісти, опустити голову на стіл, закрити очі і заснути. Не можна сказати, що я втомилась фізично, але морально…

- Не вмирай, - Женя поплескав мене по плечу. – От вона, слава і її наслідки!

- Я на це не підписувалась, - закотила очі я.

- Не все в житті відповідає нашим бажанням, - філософськи відповів Антонов.

Він, здається, втомився не так сильно, як я, принаймні, знайшов в собі сили залізти до холодильника і з неймовірно діловим виглядом вивчав його вміст. Гмикнув, наче таким чином виражав своє ставлення до того, що було всередині, почесав потилицю і повернувся до мене:

- Ти щось хочеш? Лишились жаб’ячі лапки. Чудо, що їх мама не знайшла.

- Жаб’ячі лапки?

- Ну, он контейнер стоїть. Решту ми наче доїли…

- Тягни, - махнула рукою я.

Насправді, я непогано вміла готувати, але чомусь не знаходила достатньо часу, щоб продемонструвати власні здібності. Ми на вихідних так і не купили достатньо продуктів, того тепер в холодильнику можна було розраховувати лише на жаб’ячі лапи.

Антонов не став сперечатись і казати, що земноводні йому не до смаку. Замість цього він дістав потрібний лоток, відкрив його і здивовано кашлянув.

- Оу, - протягнув він.

- Що таке?

- Це не жаб’ячі лапи, - відмітив він.

- Так? – оживилась я. – А що? Кокюле лишився?

- Ні, - заперечив Женя. – Це голубці.

Я вирячила очі.

- Голубці, - слухняно повторив він. – Капуста, рис, м’ясо. Там ще щось є, до речі. Може, жаб’ячі лапи там?

Він поставив лоток, доверху набитий голубцями, на стіл, потягнувся за наступним. Вони були непрозорими, тому уявити, що всередині, було неможливо, поки Женя не зняв крикку.

- Котлети, - прокоментував він. – Картопля… О, і чотири шматочки Київського торту.

- Хтось промахнувся адресою доставки? – здивовано поцікавилась я. – Чи що? Не пам’ятаю, щоб ми таке замовляли…

- Ми й не замовляли, - закотив очі Женя. – Власне, думаю, все це притягла мама. Вчора. Вона частенько тягне їжу і таємно пхає її в мій холодильник.

- Нащо таємно?

- Інакше я б відмовився.

- Якби моя мама, - промовила я, - приносила мені їжу і складала її в холодильник, їй не довелось би робити це таємно!

- Але у неї б краще вийшло, - заперечив Женя. – Тому що їй не довелось би минути закриті двері. У мене-то ключів нема.

- Мені здалось, - зітхнула я, - вона тебе дуже любить. Хоч і трохи… Трохи наполеглива в своїх розпитуваннях.

Мені все ще було не по собі від того допиту, який влаштувала мені Алевтина Петрівна, але вона, врешті решт, бажала кращого своєму синові! Про моїх батьків такого сказати не вдавалось. Купуючи корову, мама точно не розраховувала возити мені свіже молоко щоранку. Власне, я взагалі дуже сумнівалась, що кредитна корова дає молоко, а не просто жере сіно і всі гроші нашої сім’ї, але я не вникала в деталі. Поцікавлюсь – мене моментально підключать до якогось надважливого діла типу масажу для корови щоранку.

Але якщо моїм батькам не показуватись на очі, то вони про мене і не згадають. Мама, здається, не знала про мій теледебют, хоча величезна кількість наших знайомих вже зі мною зв’язались.

- Любить, - зітхнув Женя. – Тільки не здуріти б від тої любові…

- Ну нащо ж так.

- Та не звертай уваги, - усміхнувся він. – Моя мама хороша. Але вона надто наполеглива, це правда. Головне це розуміти… І не давати їй ключі від квартири. То що ти будеш? Голубці?

- А вони з часником?

- Без.

- Тоді хай будуть голубці, - кивнула я і, відкинувшись назад, щоб впертись спиною в стіну, закрила очі. – Ще один такий день, і я здурію. Чесно.

- Завтра буде вже спокійніше, - пообіцяв Женя, хоча я не надто довіряла його словам. Я тільки гмикнула у відповідь, наче підтверджуючи – так, я повірила, десять разів як… Але замість суперечки потягнулась до мобільного, розблокувала екран, полізла перевіряти, чи не написали мені…

І обімліла.

- Що таке? – висмикнув мене з роздумів Женя.

Я кахикнула. Розповісти йому, що сталось? Але наче як йому не треба про це знати. Та що там, Жені навіть здогадуватись не треба, що я блог веду!

Але кількість підписників, що виросла в рази, мене вразила. Я кілька разів оновила програму, знову глянула на завелике число, шумно задихала і покосилась на Женю. Він був так захоплений голубцями, що взагалі забув про мене.