Розділ шостий

Ранок почався не з кави – з підйому о шостій ранку і спроби розліпити очі. Відчувала я себе так, наче по мені щойно проїхався якийсь невеличкий танк. Або сміттєвоз, який зараз шумів під вікнами настільки сильно, що хотілось накритись ковдрою з головою, вставити беруші і прикинутись трупом, який неможливо підняти, тому що він давним-давно мертвий.

Переборовши якимсь чудом лінь і жахливу втому, я вибралась все-таки з ліжка, схопилась за мобільний, але вдарила себе по рукам – там не буде не те що мільйона, а навіть двох підписників, точно не після того, як пост проіснував кілька годин. Нічних годин. І взагалі, аудиторія з порожнечі не береться, а світити серед знайомих каналом, на якому я, між іншим, збираюсь розповісти історію наших з Женею «почуттів»…

Ні, дякую, я не хочу цього робити. І взагалі, нікому не треба знати, що автор того поста про видумані стосунки – Маша Карпович!

А то вилечу з роботи, аж засвищить.

Ще раз подумки проклявши Вась-Вася, я вибралась все-таки з ліжка і якось доповзла до душу. Не сказати, що це була гарна ідея. Гарячу воду, як завжди, відключили без оголошення війни, і я кілька секунд, все ще сонна, стояла під льодяними краплями, перш ніж нарешті зрозуміла, що відбувається, і з диким вереском вилетіла з ванної.

Загорнулась в рушник, навіть в два, в халат, але це мені не особливо допомогло. Опалення ще не ввімкнули, хоча давно пора б, і я починала підозрювати, що і не ввімкнуть. Вочевидь, сусіди накопили вже такий здоровенний борг за комунальні послуги, що чекати тепла не варто.

І як, питається, мені тут жити зимою? Зуби на полицю, а самій звикати до перманентної безкоштовної кріозаморозки? І якого біса тоді я платила за комуналку, могла б хоч їсти смачніше… Раз вже все одно нічого не працює…

Світ був стандартно несправедливим, але я звеліла собі про це не задумуватись поки що. Подумаю про це пізніше, як казала Скарлет з «Віднесених вітром». У неї теж були умови, далекі від ідеалу, але ж витримала якось жінка. Змогла подолати бідність, навіть знову спробувала знайти своє щастя. Правда, не знайшла, але це вже не має зараз ніякого значення, коли у мене відключили гарячу воду і опалення, а треба збиратись на роботу.

Закип’ятивши воду в чайнику, я розвела її в великій мисці і, приводячи себе до ладу, згадала нарешті, що мені сьогодні взагалі-то не треба виходити з дому о сьомій, тому що Женя приїде тільки о пів на дев’яту. І нащо поспішала? Але те, що сталось, вже не повернути, і я, вирішивши скористатись можливістю, заодно помила голову, висушила її – на щастя, електрику поки не відрізали, хоча у мене склалось таке враження, що і це благо цивілізації в моїй квартирі скоро стане недоступним.

З дзеркала на мене дивилась, якщо чесно, не якась щаслива закохана дівчина, а замориш з синцями під очима. Довелось скористатись тоналкою, яку я терпіти не могла, і тепер дивитись на своє блідо-вампіряче обличчя у відображенні.

Мені негайно треба виспатись. Терміново. Не роботу доробляти ближче до ночі, не сидіти над постом, тому що натхнення, а просто лягти, закрити очі і нормально, по-людськи заснути.

Тільки хто б дав мені це зробити…

Зітхнувши і збадьорившись, я сказала собі, що цього досить, щоб остаточно прокинутись, і пішла чекати Женю. Витратила час на те, що написала ще один пост, навіть не зазирнувши в статистику каналу, і виставила на таймер – нехай би вийшло десь в обід. Звірившись з годинником, виявила, що до призначеного часу ще далеко, і рушила в крісло – просто посидіти з закритими очима…

Як я вмудрилась заснути – поняття не маю. От тільки прийшла я до тями від того, що відчувала: наді мною хтось стоїть.

Цим кимось виявився Женя. Він завис біля крісла, сердито схрестив руки на грудях і уважно дивився на мене. Таке враження, що от-от поглядом диру протре, чесне слово. Я від несподіванки навіть здригнулась, скочила на ноги, потім впала назад в крісло, яке видало щось подібне передсмертному скрипу, і здивовано відкрила очі.

Ну і рот відкрила, що вже там.

- Ти як сюди потрапив? – вражено спитала я.

- Через двері, - легко відповів Євген.

- Але ж було закрито.

- Ти впевнена в цьому? – серйозно поцікавився чоловік. – Я прийшов, смикнув двері, вони піддались.

Я труснула головою, відчуваючи, як в хаос перетворюються залишки моєї недоробленої зачіски. Зазирнула в дзеркало, побачила там щось бліде, хоч і нафарбоване, і відчула себе найжахливішою дівчиною на світі.

- Я… Піду вмиюсь, - приречено промовила я. – Я точно закривала двері. Точно-точно!

- Гаразд, - зітхнув Женя. – Піди вмийся, я подивлюсь, що там з тими дверима.

Від коментарів «та що ти там зрозумієш» я втрималась – все-таки, не треба будити лихо, доки тихо. Раз у нас з Женею складається щось типу дружелюбної атмосфери, то абсолютно необов’язково ламати своїми уїдливими фразами і чимось ще в цьому роді. Можна просто мило посміхатись і поводитись, як порядна, гарна дівчина, а не як стерво, що мріє потренуватись перед чемпіонатом по образливим фразам.

Відновлювати макіяж не було сенсу, і я просто змила все з лиця. Тепер з дзеркала дивилась замучена, але досить натуральна Маша, і, судячи з задоволеного гмикання, яким мене зустрів Євген, йому це подобалось.