Розділ перший

- Машко! – гучний крик, здавалось, можна було почути в кожному куточку студії. – Машко, начальство на килим кличе! Йди в сто сьому!

Я ледь не поперхнулась своїм обідом. Блін! І яким це чином я вмудрилась привабити увагу світоча нашого Василя Васильовича? Вась-Вась – прізвисько нашого шефа було відоме в кожному кутку офісу, - мало цікавився справами каналу, а тим паче моїми особисто. Рядові співробітники, які зрідка з’являлись у кадрі, а так-то займались сайтом, Вась-Вася не цікавили.

Бо ж він у нас не вміє користуватись інтернетом!

- І Женю, - гучний голос Олега, нашого ведучого новин, змусив мене підстрибнути на місці ще раз, - з собою прихопи!

Чорт. Женя.

Я повернула голову і покосилась на свого колегу. Той, зосереджено суплячись, сидів в комп’ютері і щось там клацав. Так імітує трудову діяльність, гад, що навіть про обід забув! А я впевнена, що він, як зазвичай, нічого не робить. Тому що Євген, мій вічний напарник, рідкісний лінтяй, особистість геть не корисна і…

І чомусь він страшно подобався глядачам нашої найпопулярнішої передачі.

Милота!

Зате мене ця милота – під метр дев’яносто ростом, бородата та тридцятирічна, - бісила просто неймовірно!

І попри мою ненависть до нього – між іншим, взаємну! – працюємо ми у парі. Сидимо, колупаємось над цим гадським сайтом, який потім ніхто навіть не завантажить, набираємо контент…

Цікаво, шеф вирішив, що це зайве, і ми йому більше не треба? Чи все  не так погано, і він нарешті дасть нам премію? Або скоротить відділ до однієї людини? Сподіваюсь, піде Женя. І я більше ніколи не буду бачити його фейс по вісім годин на день, п’ять днів на тиждень. І так вже три роки підряд!

- Євген! – гукнула я.

Нуль реакції. Ну так, ну так, пішла я нафіг.

- Женя!

- Зайнятий, - відчитався він, навіть не обертаючись, і явно зробив музику в навушника гучніше. І чим він настільки зайнятий?

Я піднялась, підійшла до нього і глянула через плече. О, то він на коментарі відповідає! Ну, це якраз  не дивно, тільки з яких то пір ми такою дурнею займаємось? Женя раніше терпіти не міг відповідати на…

- Ну чого тобі? – він швиденько закрив вкладку і повернувся до мене. – Сказав же, зайнятий!

- Вась-Вась на килим викликає, - роздратовано повідомила я. – Вставай давай.

- Мене викликає?

- Нас!

Судячи з того, як скривився Женя, викликатись на килим до шефа він геть не збирався. Та й взагалі, з Вась-Васем у нього стосунки були не з найкращих… Ну, або мені так здалось. Кому може сподобатись настільки лінивий співробітник?! Тільки нашим глядачам, але їх думка поки до нікого не хвилює. Інакше у Євгенія корона була б така, що він і в двері не зайшов би. Милота, то ж треба…

Скривившись, він поцікавився:

- Може, мали на увазі інших Машу та Женю? Ну, наприклад, Симонових?

- То ж бо тих, які пішли на пенсію два роки тому? – скривилась я. – Вставай давай, Антонов. Вставай, вставай!

- Зануда ти, Карпович, - закотив очі Женя, прекрасно знаючи, що я терпіти не можу, коли хтось звертається до мене за прізвищем. – Страшна зануда!

- Страшно приваблива зануда, - виправив його Саня, третій спеціаліст з нашого відділу, айтішник, що працював за викликом.

- Нікольський, ти просто чудо, - посміхнулась я. – А ти, Жень, скотина… Та чухайся швидше, шеф не любить чекати!

Не знаю, чи мотивувала Євгена згадка про начальство, але він зволив все-таки відірвати свій панський зад від стільця. Потягнувся, як завжди забувши обсмикнути футболку – на, Маша, дивись на мій чудовий прес! Господи, ну і за що йому дістався високий зріст, чудова фігура і досить таки симпатичне лице? За всім чим маскуванням хоч би хто взнав, яка він насправді зараза! І тільки зла Маша ніяк не оцінить всі принади, а повинна, напевне, вітати повним любові та поваги поклоном.

- Такими темпами, - не втрималась від підколу я, - ми доберемось до шефа завтра зранку.

- Пропонуєш, - нахабно протягнув Женя, - по дорозі до шефа заїхати до мене?

- Та пішов ти, Антонов, - закотила очі я. – І, будь ласка, швидше. Тобі що, подобається повзти?

- Це ти дарма так думаєш, - чорт, з яким би задоволенням я підправила його пихату посмішку! – Між іншим, в певних справах поспіх точно не треба. Але тобі, Маша, такі знання поки не світять…

Я ледь стрималась, щоб не вчепитись нігтями йому в вічі, тільки впевнено пройшла повз, задівши плечем. Антонов нахабно зареготав. Ну, так, навіть якщо я на нього всією вагою насяду, це все одно його з місця не здвине! Бісів… Навіть не знаю, якими словами його ще назвати, щоб морально легше стало!

Тим не менш, до шефа треба було дійти. Ми досить швидко подолали коридор, і я зупинилась біля входу до сто сьомої, думаючи, що могло знадобитись Вась-Васю. Женя ж, як завжди, не церемонячись, розкрив двері і, замість того, щоб самому зайти до кабінету, посторонився, впускаючи мене. Галантність він проявляє, якже! Напевне, десь нашкодив, а тепер сподівається сховатись за моєю дівочою спиною.