Розділ 11

Ранок у квартирі Клер був незвично тихим.
За великими вікнами повільно прокидався дощовий мегаполіс.
Сіре небо.
Шум машин десь унизу.
І запах свіжої кави.
Маріель сиділа на кухонній стільниці у великій чужій футболці, гріючи долоні об чашку.
Клер метушилась біля кавоварки.
— Я все ще не вірю, що ти погодилась, — усміхнулась вона, ставлячи перед нею тарілку з тостами.
— Я теж, — тихо відповіла Маріель.
Клер примружилась.
— Ти зараз втечеш?
— Після кави — можливо.
— Ага, звісно.
Вони засміялись.
Легко.
Наче були знайомі сто років.
Маріель зробила ковток і подивилась у вікно.
Сьогодні все починалось заново.
Нова квартира.
Нова робота.
Нове життя.
І це лякало.
Клер ніби відчула це.
— Слухай, не хвилюйся так, — сказала вона вже м’якше. — Френсіс нормальна. Вона тебе полюбить.
— А твій бос?
Клер пирхнула.
— О, тут складніше.
— Все настільки погано?
— Ну… він трохи холодний. Іноді дивний. Але справедливий.
Маріель опустила очі в чашку.
Чомусь серце раптом тривожно стиснулось.
Офіс компанії зустрів їх склом, мармуром і запахом дорогих парфумів.
Маріель почувалась тут чужою.
Занадто дорого.
Занадто ідеально.
Клер ішла впевнено, ніби це місце належало їй.
— Не відставай, — кинула вона через плече.
— Я стараюсь.
Вони зайшли у просторий хол.
Біля рецепції стояла висока жінка з темним волоссям, зібраним у ідеальний хвіст.
Френсіс.
Вона підняла очі від планшета й усміхнулась Клер.
— О, це і є твоя загадкова подруга?
— Вона сама, — Клер гордо поклала руку Маріель на плече. — І не смій її лякати.
Френсіс уважно подивилась на Маріель.
— Не хвилюйся. Тут всі виживають. Майже всі.
— Дуже підбадьорливо, — пробурмотіла Маріель.
Френсіс тихо засміялась.
— Ходімо. Познайомлю тебе з босом.
Маріель відчула, як усередині все напружилось.
Чомусь раптом стало важко дихати.
Вони підійшли до великого кабінету зі скляними дверима.
Френсіс постукала.
— Можна?
Глухий чоловічий голос:
— Заходьте.
Маріель застигла.
Цей голос…
Ні.
Не може бути.
Френсіс відкрила двері.
І світ ніби на секунду завмер.
За столом сидів він.
Темне волосся.
Спокійний погляд.
Ті самі очі.
Саймон.
Той самий хлопець із бару.
Той, який тоді допоміг їй.
Саймон підняв голову від документів.
І теж завмер.
На якусь коротку мить у його холодному погляді промайнуло справжнє здивування.
— Ти? — тихо сказав він.
Маріель ледь кліпнула.
Клер перевела погляд з одного на іншого.
— Стоп… ви знайомі?
Тиша.
Саймон повільно відкинувся на спинку крісла, не зводячи очей з Маріель.
А потім ледь помітно усміхнувся.
— Схоже, так.