Розділ 9

Таксі зупинилось біля затишного будинку.
Маріель вийшла, витягнула валізу і на секунду завмерла, дивлячись на під’їзд.
Світло у вікнах. Тиша. Спокій.
Не як у неї.
Вона піднялась сходами і ледве встигла натиснути дзвінок…
Двері різко відчинились.
— КИЦЮ!
Клер буквально влетіла в неї, міцно обіймаючи.
— Боже, я тебе зараз задушу… — пробурмотіла вона, притискаючи її до себе. — Як він посмів?!
Маріель тихо видихнула, вперше за довгий час дозволяючи собі розслабитись.
— Я теж рада тебе бачити…
Клер відсторонилась, уважно оглядаючи її з ніг до голови.
— Так… виглядаєш ти… — вона скривилась. — Ну, скажімо чесно, як після катастрофи.
Маріель ледь усміхнулась.
— Дякую, дуже підтримала.
— Я ж чесна, — Клер взяла її за руку і затягнула всередину. — Але зараз ми це виправимо.
Квартира була теплою. Живою.
Пахло кавою і чимось солодким.
Зовсім інший світ.
— Так, — Клер закрила двері і одразу повернулась до неї. — Сідай. Пий. Їж. І розказуй все. Повністю.
Маріель поставила валізу і повільно сіла на диван.
Клер вже крутилась на кухні, щось діставала, ставила, бурчала собі під ніс:
— Я його реально придушу… от серйозно…
— Клер…
— Ні, ти не розумієш! Два роки! ДВА! — вона різко повернулась з чашкою в руках. — І він таке робить?!
Маріель опустила погляд у чашку.
— Я бачила їх.
Тиша.
Клер завмерла.
Повільно підійшла і сіла поруч.
— Ой… кицю…
Цього разу тихіше.
М’якіше.
Вона обійняла її за плечі.
— Ти як?
Маріель зробила ковток.
Пауза.
— Нормально.
Клер скептично підняла брову.
— Ти зараз знову включила “я сильна і мені байдуже”?
Маріель ледь усміхнулась.
— Можливо.
— Не зі мною, — Клер легенько штовхнула її плечем. — Тут можна не тримати все в собі.
Пауза.
Маріель видихнула.
— Мені… дивно.
— Це нормально.
— Ні, — вона похитала головою. — Не боляче. А… пусто.
Клер уважно подивилась на неї.
— Це навіть гірше.
Тиша.
— І ще… — Маріель на секунду замовкла.
— Що?
Вона підняла погляд.
— Я вчора познайомилась з одним хлопцем.
Пауза.
Клер повільно моргнула.
— ЩО?
— Я була п’яна.
— Це не виправдання, це сюжет! — Клер різко сіла рівніше. — ХТО ВІН?!
Маріель ледь усміхнулась.
— Саймон.
— Уже звучить підозріло.
— Він… дивний.
— В якому сенсі “дивний”?
Маріель задумалась.
— Спокійний. Занадто.
Наче його взагалі нічого не лякає.
Клер звузила очі.
— О, мені вже не подобається.
— А мені… — Маріель зробила паузу, — навпаки.
Тиша.
Клер повільно усміхнулась.
— Ооо… кицю… — вона хитро нахилилась ближче. — Та ти влипла.
Маріель тихо фиркнула.
— Не вигадуй.
— Я знаю цей погляд.
— Який?
— “Мені кінець, але мені подобається”.
Маріель відвела погляд.
— Все не так серйозно.
— Звісно, — Клер закотила очі. — Саме так завжди і починається.
Пауза.
— Він гарний? — вже тихіше.
Маріель ледь усміхнулась.
— Дуже.
— Все, — Клер піднялась. — Ми пропали.
Маріель вперше за довгий час тихо засміялась.