Розділ 8

Квартира зустріла її тишею.
Незвичною. Порожньою.
Маріель зайшла повільно, ніби перевіряючи — чи точно це ще її дім.
Але тут вже нічого не було “її”.
Вона зняла пальто, кинула ключі на стіл.
Тиша тільки посилилась.
— Ну що ж… — тихо сказала вона сама собі.
Пройшла в спальню.
Ліжко було заправлене.
Занадто акуратно.
Наче нічого і не сталося.
Маріель завмерла на секунду…
а потім різко відвернулась.
— Ні.
Відкрила шафу.
Дістала валізу.
Почала складати речі.
Чітко. Швидко. Без зайвих рухів.
Наче виконує роботу.
Футболка.
Сукня.
Ще одна.
Телефон завібрував у руці.
Вона навіть не дивилась хто.
Натиснула виклик.
— Привіт, кицю… як ти?
Голос Клер був теплий, живий. Зовсім інший світ.
Маріель завмерла.
І тільки тепер голос трохи просів:
— Клер… Ліам мені зрадив.
Пауза.
А потім — вибух:
— ЩО?! — Клер майже закричала. — От падлюка! Як він посмів?! Я його придушу!
Маріель ледь усміхнулась.
— Клер…
— Ні, серйозно, я приїду і…
— Сонечко, — тихіше перебила вона. — Я можу побути в тебе, поки не знайду квартиру?
Секунда тиші.
І одразу:
— Звичайно, кицю, ти ще питаєш?! — голос Клер став м’якшим, але не менш емоційним. — Ти вже мала бути тут.
Маріель повільно сіла на край ліжка.
— Добре… я скоро буду. Тоді поговоримо.
— І не їдь сама, зрозуміла? — одразу додала Клер. — Я серйозно.
Маріель на секунду замислилась.
Перед очима майнула тінь — темні очі, спокійний голос…
Саймон.
— Все буде добре, — тихо сказала вона.
— Я чекаю тебе.
— Я знаю.
Вона скинула.
Тиша повернулась.
Але вже інша.
Маріель подивилась навколо.
На кімнату.
На речі.
На життя, яке щойно закінчилось.
І повільно закрила валізу.
— Ну що ж… — видихнула вона.
— Почнемо спочатку.