Розділ 5

Машина зупинилась не біля гучного готелю і не у дворі типового будинку.
Тихо.
Темна вулиця.
Сучасна будівля зі скляним фасадом, майже без світла.
Маріель повільно відкрила очі.
— Ми… де?
— Там, де тихо, — коротко відповів Саймон, глушачи двигун.
Вона глянула у вікно, потім на нього.
— Це звучить як початок проблем.
— А ти їх уникаєш?
Вона задумалась на секунду… і ледь посміхнулась.
— Вже ні.
Він вийшов першим, обійшов машину і відкрив їй двері.
— Прошу.
Маріель подивилась на його руку, потім на нього.
— Ти підозріло вихований для людини з такими тату.
— А ти підозріло спокійна для людини без дому.
Вона взяла його за руку і вийшла.
Його долоня була теплою.
Наче він точно знав, що робить.
І це трохи… заспокоювало. Що дивно.
Всередині будівлі було майже порожньо.
Ліфт тихо підняв їх угору.
Маріель притулилась до стіни, схрестивши руки.
— І часто ти приводиш сюди незнайомих дівчат?
— Тільки тих, хто називає віскі чоловіком.
— Значить, я особлива.
— Без сумнівів.
Двері ліфта відчинились.
Простора квартира. Мінімалізм. Темні тони. Великі вікна з видом на нічне місто.
Маріель повільно зайшла, озираючись.
— Ти або дуже багатий… або дуже проблемний.
— Обидва варіанти можливі.
Вона тихо хмикнула.
— Чудово. Я люблю ризик.
Саймон зачинив двері.
На секунду стало занадто тихо.
Він зняв піджак, кинув його на спинку крісла.
— Вода? Кава? Чи продовжимо твої стосунки з віскі?
— Вода, — вона потерла скроню. — Я хочу пам’ятати, як помираю завтра.
Він подав їй склянку.
Їхні пальці знову на мить торкнулись.
І цього разу — трохи довше.
Маріель підняла на нього погляд.
Близько.
Занадто близько.
— Ти завжди так дивишся? — тихо запитала вона.
— Як?
— Наче щось знаєш.
Він нахилив голову.
— Можливо, я просто добре читаю людей.
— І що ти прочитав?
Пауза.
Його погляд став глибшим.
— Що ти сильніша, ніж здаєшся.
І що тобі зараз боляче… але ти не дозволиш нікому це побачити.
Маріель завмерла.
На секунду — щось в очах здригнулось.
— Поганий детектив, — тихо сказала вона. — Я просто п’яна.
Він ледь посміхнувся.
— Як скажеш.
Вона зробила ковток води… не відводячи погляду.
— І що далі, Саймон?
— Нічого, — спокійно відповів він. — Ти залишишся тут, виспишся.
А завтра вирішиш, що робити зі своїм життям.
— І все?
— А ти очікувала щось інше?
Вона зробила крок ближче.
— Не знаю.
Пауза.
Повітря стало густішим.
— Але ти явно не такий простий, як прикидаєшся.
Він теж зробив крок назустріч.
— А ти не така холодна, як хочеш виглядати.
Вони стояли майже впритул.
Тиша.
Напруга.
І щось… нове.
Маріель ледь усміхнулась.
— Це небезпечно.
— Я попереджав.
Вона дивилась на нього ще секунду…
а потім повільно відступила.
— Добре, Саймон.
— М?
— Сьогодні ти переміг.
Він підняв брову.
— Це змагання?
— Тепер так.
Вона розвернулась і пішла вглиб квартири.
— Покажеш, де можна впасти ?
Саймон тихо усміхнувся, дивлячись їй вслід.
— Йди за мною, Маріель.