Розділ 3

Бар був напівтемний, наповнений тихою музикою і запахом алкоголю.
Маріель сиділа за стійкою, ліктем спираючись на холодну поверхню, повільно крутячи склянку з віскі та льодом.
Ще один ковток.
Гіркий. Як і її настрій.
— Повторити? — запитав бармен.
Вона лише мовчки кивнула.
— Може, вже досить?
Голос поруч.
Низький. Спокійний. З легкою усмішкою, яку навіть не потрібно було бачити, щоб відчути.
Маріель повільно повернула голову… і трохи примружилась.
— Ти… розмножився чи їх двоє? — вона нахилилась ближче, розглядаючи його очі. — О, ні… це просто ти дивний.
Хлопець тихо засміявся.
— Це я ще навіть не починав дивувати.
Він сів поруч, невимушено, ніби завжди мав там бути.
— Віскі з льодом. Серйозно? — він кивнув на її склянку. — Зазвичай так п’ють або дуже впевнені люди… або ті, кому вже байдуже.
Маріель зробила ще ковток і скривилась.
— Я… універсальна.
— Бачу, — він нахилив голову, розглядаючи її уважніше. — Але ти не виглядаєш як людина, якій байдуже.
— А ти не виглядаєш як людина, яка повинна лізти в чужі справи, — вона ледве сфокусувала погляд на ньому і ткнула пальцем у його груди. — Але ось ти тут.
Він глянув на її руку, потім знову на неї.
— Справедливо.
Тоді давай чесно — я просто хотів познайомитись.
— Запізнився, — вона махнула рукою. — Я вже… заміжня за віскі.
— І як, щасливий шлюб?
Маріель задумалась на секунду… занадто серйозно для свого стану.
— Він мене розуміє.
— Я теж можу спробувати, — усміхнувся він.
Вона знову подивилась на нього, довше цього разу.
Очі. Різні.
— У тебе… два режими чи як? — вона нахилилась ближче. — Один зелений… другий… еспресо?
Він тихо розсміявся.
— Це комплімент?
— Це… спостереження, — вона хитнулась і мало не впала вперед.
Він одразу підхопив її за руку.
Тепла долоня. Сильна.
— Обережно, універсальна.
Маріель завмерла на секунду, дивлячись на їхні руки.
— Ти теплий…
— Це плюс чи мінус?
Вона ледь посміхнулась.
— Я ще не вирішила.
Пауза.
— Як тебе звати? — тихо запитав він.
Вона трохи замислилась… ніби вирішує, чи варто.
— Маріель.
— Гарне ім’я.
— Я знаю, — вона гордо підняла підборіддя… і мало не впустила склянку.
Він забрав її з рук.
— Думаю, на сьогодні досить.
— Ні, — вона потягнулась назад. — Це мій чоловік.
— Тим більше, — він усміхнувся. — Я не люблю конкуренцію.
Вона глянула на нього з підозрою.
— Ти підозріло нормальний.
— Це тому, що ти ще не знаєш мене.
Маріель тихо фиркнула.
— О, я вже боюсь.
— І правильно, — м’яко відповів він. — Але не сьогодні.
Він піднявся, все ще тримаючи її за руку.
— Ходімо. Я відвезу тебе додому.
Вона примружилась.
— А ти… маніяк?
— Тільки по вихідних.
— Сьогодні який день?
— Тобі пощастило.
Вона ще секунду дивилась на нього…
і раптом кивнула.
— Добре. Але якщо що — я буду кричати.
— Я навіть не сумніваюсь.