Того вечора все було як завжди.
Маріель поверталась додому пізніше, ніж зазвичай. В офісі затягнулась робота, документи, дзвінки… і дивне відчуття, ніби щось не так.
Наче тиша була занадто гучною.
Вона відчинила двері.
Квартира зустріла її темрявою — лише приглушене світло з спальні пробивалось у коридор.
І ще… звук.
Тихий.
Занадто знайомий.
Маріель завмерла.
Секунда. Дві.
Вона не поспішала. Її кроки були повільні, майже беззвучні, коли вона підійшла ближче.
Двері в спальню були прочинені.
І цього було достатньо.
Світ перевернувся не одразу.
Не з криком.
Не зі сльозами.
А з холодом.
Вона стояла мовчки, дивлячись на сцену перед собою — на Ліама, на іншу жінку поруч з ним… на те, що ще вчора було її життям.
Щось всередині тріснуло.
Але назовні — нічого.
— Я бачу, ти зайнятий, — її голос був рівний. Спокійний. Небезпечно спокійний.
Ліам різко обернувся.
І вперше за довгий час… в його очах не було контролю.