Глава 27

Квартира, яка виявляється моя, зустрічає тишею. Ранок за вікном вже повністю вирвав своє у ночі й тепер вітає весняне сонце, благаючи його зігріти мерзлу землю після зими. Я б попросила серце своє зігріти… Те, що сьогодні сказав Данте вибило всю опору з-під ніг. Вона й так ледве трималася, а тепер… Тепер моє життя рухнуло остаточно. Все вело до цієї миті. Не знаю чи це великий задум, а може доля просто знущається, та зараз відчуваю спустошення. Втому. Кажу собі, що потрібен час, але кого обманюю? Який час? Він не вміє лікувати, не вміє зцілювати. На це здатні інші люди, але і їх у мене немає. Я втратила всю сім'ю, хоч вони не були рідними, натомість знайшла кровного брата. Але ж будемо відвертими, Маріан не той на кого можна покластися. Приймаю його яким є, людину не змінити, та й він просто несерйозний, от і все. Проте, сподіватися, що він стане опорою, не можна. Ще є друзі у Золотому. Це далеко. Я не хочу їхати з Києва. Не хочу тікати. Навпаки, мушу втілити свою мрію. Мушу зробити усе, щоб вийти на інший рівень. Можливо тоді біль зникне? 

***

Через кілька днів я прошу Маріана домовитися з Радецьким про зустріч. Останнім часом дозволила собі побути вдома, скупатися у стражданнях, чітко знаючи, що це зараз, а потім знову встану і піду далі, як завжди робила. Життя навчило: який би біль мені не завдавали я просто крокую далі, зціпивши зуби, тримаючи власне тіло напруженим, щоб не розвалитися й удаю, що все нормально. А як інакше? Якщо не тримати саму себе, то морально померла б ще тоді, коли батьків друг торкнувся мого тіла… 

Брат дзвонить, повідомляючи, що Радецький згодний, і навіть сам забере після роботи. Це напружує, але розумію, чому чоловік хоче так. Марк йому суперник, а я засіб досягнення цілі. Андрій не знає, що після хвороби Данте ми порвали усі ниточки. Він і я. Адже можна було змовчати, не зізнаватися, сказати солодку брехню, аби втримати мене. Марк не хотів цього. Домагався, щоб я пішла. Зникла з його життя. Тепер чоловік отримав те, чого бажав. Ми з ним ніколи не побачимося. Я більше ніколи не дозволю емоціям керувати життям. Не дам душі знову впасти на лезо й померти. Досить. Склею, залатаю рани, і далі, працювати й працювати. Сьогоднішній день — перший крок.

День минає швидко. Радецький справді приїжджає за мною. Варто бачити вдоволення на його обличчі, коли заходить у книгарню та підходить до стійки, де закриваю касу. Золотаві очі виблискують яскравіше за сонце, усмішка повна передчуття. Як завжди, він сяє подібно зірці. 

— Мушу зізнатися, — без вітання починає, зазираючи у моє обличчя, — я був здивований.

— Не сумніваюся, — усміхаюся у відповідь. Не знаю чи очі видають внутрішній стан, але погляд Андрія змінюється. 

— Маріан сказав у тебе серйозні питання, хочеш поради. Не можу не запитати чому звертаєшся до мене, а не Марка? 

Виходжу з-за стійки, одягаю пальто.

— Я не хочу бачити Марка. — твердо промовляю.

Радецький зіщулює очі, уважно розглядає мене. Стійко витримую прискіпливість. Сподіваюся, внутрішній каламбур не видно, інакше Андрій зрозуміє більше, ніж йому потрібно. 

— Цікаво, — відповідає. — Що ж, ходімо повечеряємо і ти запитаєш усе, що цікавить. 

— Дякую. 

Ми разом виходимо з книгарні. Радецький поводиться наче справжній джентльмен, наче і не він не давав продиху на вечірці перед Різдвом, у компанії “Данте Дейлі”. Розповідає щось про книги, підкреслюючи, що наша нація надто мало читає. Підтримую розмову. Тішусь, що чоловік не пригадує власну пораду, дану на тій вечірці, не запитує подробиць, що сталося між мною та його партнером. Не впевнена, чи змогла б уникнути паніки, що ж відповідати, тому що розповідати правду точно не планую. Я взагалі хочу забути. Просто забути все те, що було між нами. Марку буде простіше, він вміє ставити стіни, а я… буду вчитися. 

Ресторан, в який привозить Радецький, зустрічає красивими вогниками та білосніжним інтер'єром. Не впевнена, що тут просто так можна повечеряти, та змушую себе відкинути сумніви. Займаємо стіл у кутку, де значно затишніше, ніж всередині зали, майже одразу приносять меню та напої. Поки замовляємо перемовляємося про дрібниці, коли офіціант йде Андрій твердо дивиться в очі й каже:

— Гадаю, ти хочеш знати дещо інше, ніж вести світські бесіди. Запитуй. 

Кілька секунд мовчки вивчаю його. Золотаві очі та широка усмішка спонукають говорити геть усе, але ж я знаю трішки цього чоловіка. Втім, порада життєво необхідна. Глибоко вдихнувши, починаю:

— Я хочу відкрити книгарню, з'єднати її з кав'ярнею. Хочу, щоб була у стратегічно важливому місці, мала естетичний дизайн, приваблювала клієнтів. Хочу проводити тематичні вечори, мати команду, котра б хотіла того, що я. Маріан допомагає шукати приміщення для втілення задуму, з рештою сказав звернутися до тебе.

— Приємно, коли хоч хтось з Данте тебе високо цінить, — муркоче Андрій. — Що ж, ти права, місце тобі потрібне у центрі. Варто шукати оренду. Дизайнери не проблема, головне — маєш знати, що хочеш. Далі, створивши інтер'єр, варто подумати про програму, що саме там буде, коли і як. Знайти однодумців можеш в інтернеті, виклади всюди оголошення, що шукаєш дівчат, котрі обожнюють книги, живуть ним і так далі, гадаю багато відгукнеться. Тематичні вечори вже пізніше. Спершу, тобі дійсно потрібне місце, дизайн приміщення, наповнення, і команда. 

Уважно слухаю. Андрій багато говорить. Нам приносять вечерю, а він все говорить. Я ставлю питання, він відповідає. Знову питання і знову відповіді. Не помічаємо, як час збігає, годинник показує майже дванадцяту ночі. Чоловік підвозить додому, ми ще говоримо. Пропонує власну допомогу, але я відмовляюся. Теоретично, людям і за консультації платять, а я хочу все сама. Знаю, що будуть помилки, але вони належатимуть тільки мені. 

Опинившись вдома одразу сідаю шукати в мережі дизайни, приклади бізнесу, який планую створити. Сьогодні я роблю перший крок, і він дуже важливий. Шкода, що ні мама, ні дідусь, ні бабуся не мають змоги побачити втілення моєї ідеї. Вони були б щасливі знати, що книги можуть жити й так. Шкода, що вони мертві, а я не можу врятувати їх зі злиднів. Вони заслужили на теплу старість і спокійну смерть…