Глава 26

Данте 

Змінювати власне життя завжди складно, особливо тоді, коли ти молодий, амбітний, гарячий, бажаєш взяти від світу усе. Смерть мами розбила мене, але не батька. Він не міг довго бути сам, йому потрібна була жінка, котра б піклувалася про мене, нього. Він познайомився з чарівною Домінікою Молодою на якомусь світському рауті, які я оминав. Відтоді тільки й розмов було, що про цю жінку. Мені було чхати. Яка різниця, якщо я вже дорослий? Мачуха мені не була потрібна. А нова дружина Олександра Данте ніколи б не замінила мою. Все сталося швидко. Ми переїхали до цієї Домініки. Як зараз пам'ятаю нашу першу зустріч — вона стояла на порозі дому, поруч з нею син з широко розкритими очима та невдоволенням на обличчі. Вже потім я дізнався, що він втратив тата і новий йому теж був ні до чого. Ніхто з нас не хотів бути братами, не хотів єднання двох різних світів, але батьки хотіли, нам залишалося тільки підкоритися й прийняти. 

Спершу я насторожено ставився до всього, особливо до Домініки. Вона виявилася у тисячу разів красивіша, ніж уявляв. Русяве волосся з каштановим відтінком блищало на сонці, погляд зачаровував, у полон брав, ніжність шкіри викликала одне бажання — торкнутися, а витончений стан вабив. Домініка стала моїм першим коханням. Жінка мого батька, дружина, і моя мачуха. Жінка, що була мамою зведеному брату. Кілька місяців я робив усе, щоб вона не наближалася і не намагалася маму замінити, бо я хотів її наче скажений. Це було дико, неправильно, бридко. Бувало, на Маріана дивився і заздрив, що йому не потрібно щоночі думати про власну мачуху, не потрібно горіти усім тілом, уявляти її у хвилини слабкості, не потрібно подекуди чути її стогони зі спальні, де її брав батько. Тому відштовхував її. Грубив. Отримував за це від тата. Слухав, який я негідник, адже Домініка так старається. Єдине, що було стабільним й добрим — відносини з новоспеченим братом. Ми з ним одразу знайшли спільну мову. Нас об'єднала втрата, рани на серці й сподівання, що все ще може бути добре. Принаймні, усе робив, щоб Маріан почувався так. Я дійсно прийняв його. Дійсно ставився як до рідного. Єдиною перепоною була Домініка. 

Щодня. Щодня я мав бачити її прекрасні очі, милуватися тілом, бажати й не отримувати… Щодня мав ревнувати до власного тата. Мав терпіти тупий біль у серці, бажаючи, щоб він просто зник. Але дні йшли, а мій голод був невтолимим. Я не міг його загасити ніким. Жодна дівчина не могла дати те, чого бажав. Допоки…перед Різдвом ми не зосталися з Домінікою самі. Батько поїхав, Маріан з ним. Досі не пам'ятаю усього, ніби пам'ять навмисно викреслила, що ж конкретно призвело до початку краху мого життя, свідомості й принципів. Просто ми опинилися на кухні. Я пив, бо знав, що мозок не витримує. Лава текла у судинах замість крові. Гаряча, пекуча, вона випалювала мене, в попіл, а потім змушувала знову прокидатися і знову хотіти недосяжного. А вона опинилася поруч. Сіла, широко усміхаючись, зваблюючи мілкими зморшками під очима, ароматом тіла, мовою тіла. Сіла впритул, надто близько, запитала щось….і я все знищив. Схопив, притиснув, поцілував. Домініка відповіла. Як зараз пам'ятаю як же здивувався, коли її язик торкнувся мого, тіло притулилося сильніше, руки обійняли за шию. З того вечора ми почали таємні стосунки. Ховалися вдома від мого батька і її сина, раз за разом повторюючи, що це востаннє, бо ми робимо страшну помилку, обіцяючи собі, що більше ніколи, а наступного дня знову шаленіли. То були найпрекрасніші миті у моєму житті. Я володів жінкою, котра була недосяжною мрією. Я був для неї усім. Вона для мене була світом. Допоки батько не повернувся додому й не застав нас у його ліжку…Ми загубилися у часі. Втратили зв'язок з реальністю. Не були більше обережними. І заплатили. 

Олександр Данте любив мене, але цього не зміг пробачити. Ні він мені, ні я сам собі. З того дня я зник. В очі було соромно дивитися, і брату, і татові. З тієї миті я зрозумів — за все потрібно платити. Завжди потрібно знати, що б ти не мав потрібно буде віддати більше. Любов дорога емоція. Найдорожча. Я втратив сім'ю, себе, розуміння реалій. Віддав на це власне серце й душу. Поклав на вівтар Домініки пристрасть. Переступивши поріг дому найперше, що зробив, відчуваючи на спині очі тата — вимкнув почуття та вибудував стіну навколо себе, щоб більше ніколи не кохати. 

Згодом, перед смертю, вона знову знайшла мене. Домініки не вистачило на особисту зустріч, та я і не прийшов би, минуло багато часу, моє серце черствим стало, тож вона подзвонила. Попросила віднайти її доньку. Сказала, ніхто більше не зможе, крім мене. Розповіла, що віддала дівчинку чужим, не могла принести до батька Маріана. Благала дати цій дівчинці усе, адже вона росла все своє життя без рідної матері. Про батька ні слова, я досі не знаю хто ж це. А я погодився. Не хотів, тільки замість “ні”, сказав: “Не хвилюйся, я знайду її”. 

Знайшов. В Золотому, так далеко від столиці, далеко від усього, що мені було близьке. Варто було вперше обличчя Сабріни побачити мене одразу у минуле викинуло. Очі… в них я побачив Домініку. Мені й тестів не потрібно було, щоб впевнитися, але я мусив. Мав точно знати — вона. 

Найгірше, що загнаний погляд Сабріни Іскри, худеньке тіло, ніжний голос запав у холодну душу. Я чітко відмежував її та Домініку. Кожного разу зазираючи у каро-зелені очі Сабріни бачу лише її саму. Вони різні, хоч схожість шалена. Але Сабріна росла в іншому суспільстві, вона сильна дівчинка, попри всі страхи й неможливість відмовити. Сильніша за Домініку. Коли вперше прийшов у її крамницю, а вона обурилася, що ніхто не планує продавати той нещасний склад старих книг, чітко знав — Сабріна не Домініка. І це запалило ще більше. Ніби минуле сплелося з теперішнім. А далі все пішло шкереберть…. Я забажав цю дівчинку. Вона стала маревом. В голові засіла. На тілі запахом лишилося. Що б не робив, ніяк не можу прогнати геть.  Мушу. Це справді ницо володіти нею в той час, як спав з її біологічною матір'ю. Ницо, що хочу її у тисячу разів сильніше. Ницо, що сам собі готовий серце вирвати, пошматувати душу, і її зламати, аби не брати своє. В той час, як зацвілі емоції кричать, що вона таки моя…