Глава 24

Вечір поволі добігає кінця. Почуваюся розбитою. Вкотре. Все моє життя якісь уламки від чогось великого, того, що ніколи не побачу і не зрозумію. Дні за днями темні, самотні, а варто уявити на мить, що може бути інакше, життя одразу ставить підніжку. Втомилася. Жахливо втомилася шукати й не знаходити. Втомилася просити, вимагати, благати, а потім хтось бере й стирає все, або руйнує. Втомилася бути засобом досягнення цілі. Я не хочу бути ніким. Я приїхала у Київ заради того, щоб змінитися і змінити життя. Порвала ниточки, віддалася чоловіку тому, що він викликає у тілі геть інші емоції. Тому що він сам інший. Розраховувала на його підтримку, на те, що опорою буде. 

Помилилася. 

Кажу собі, розглядай добряче, Сабі, гостей “Данте Дейлі”, ніхто з них не допоможе тобі, якщо падатимеш. Ніхто не спіймає. Ніхто не простягне руку. Не впевнена, що навіть брати Данте це зроблять. У Золотому все було не так. Я не чекала помочі, але вона була. Тут мені потрібна підтримка, та її немає. 

Як там сказав Радецький: крила болю намалювати й відпустити? Нехай летить і тоді вільною стану? Що ж, ймовірно порада гарна, потрібно тільки мати змогу нею скористатися. 

Очима знаходжу Андрія, чоловік справді нагадує зірку, сяє навіть з іншого кінця залу. Вони такі різні з Марком. Якщо аура першого просить вірити йому, очі приваблюють, попри те, що я для нього засіб, то аура Данте, як завжди, інша. Він відрізняється від усіх чоловіків тут. Високий, статний, сильний. Від його тіла флюїдами йдуть хвилі впевненості й холоду. Одним поглядом може пригнітити, одним словом може поставити на місце. Марку не потрібно підвищувати голос. Не потрібно кричати про силу, бо вона у нього настільки могутня, що не потребує акцентування уваги — її відчуваєш навіть на відстані. 

У нас нічого не буде. Ніколи емоційно не станемо близькими. Не знаю, що було раніше, адже то була не просто фізична пристрасть, то були пісні не лише тіл, а дещо більше. Але я бачу — Марк не дозволить відстані між нами скоротитися. Я не хочу шукати відповідь, чому. Не хочу знати, що з ним насправді, бо це означає, що не відпущу. А мені потрібно відпустити. Він стер, я ж знищу залишки у собі. 

Немов відчуває. Данте дивиться на мене. Нас розділяє не просто океан гостей, а справжня прірва. Він сам її створив, а я зроблю глибшою. Краще відчувати гнів, ніж розпач. Мій вибір на користь злості, щоб не боліло так сильно. Рожевих окулярів не носила, просто…чоловік дійсно топче уламки, замість того, щоб допомогти зібрати їх. 

Музика стихає. Голоси людей. Зникає усе. Лише на секунду, та цього достатньо. Згадую, казав, не зможе спинитися вчасно. Казав, що дах зносить. Що ж, Данте, твій дах у безпеці, якщо ти зміг намалювати між нами межу… 

— Ходімо, додому відвезу, — голос Маріана лунає десь неподалік. — Брі. 

Відриваюся від Марка.  В карі очі зазираю. Подумки визріває план, але поки не здатна оформити його у  слова. Киваю в знак згоди, дозволяю брату вивести з залу, а потім взагалі з будівлі. Сівши в машину оглядаю засніжене місто. Вже пізно, тож навколо досить тихо. Слухаю гул мотора авто, голос Маріана, він про щось розповідає, здається мова йде про вечірку з його друзями, де він познайомить з усіма. Каже, що на Різдво сама не буду, я маю сім'ю. Всміхаюся. Маю, справді… Багатогранного Маріана і холодного Марка, вагітну подругу й друга, що скоро стане татом, більше у мене нікого. 

Брат доводить до самих дверей, цілує у чоло, просить не засмучуватися і йде. Він не лізе в душу, і я вдячна за це. Не хочу говорити про те, що було. Не хочу думати про очі сирени, про золотаві з правдою на губах, про  Марину, котра так нахабно торкалася Марка. Не хочу думати, що мені вкотре боляче, а вгамувати це нічим, тому доводиться гнівом душити. Навпаки, приймаю душ й будую план на майбутнє. Ціль, ось що допоможе. Матиму ціль, матиму повно інших клопотів. Я хочу мати власну книгарню. Не таку, як у Золотому чи ту, де працюю зараз. Хочу іншу. Естетичну, привабливу, таємничу, куди люди бігтимуть, де будуть проходити вечори у компанії книг та однодумців, де можна буде влаштувати сцени з історій, котрі у головах засіли, знайти нових друзів….

***

Дні збігають швидко. Різдво зустрічаю справді з Маріаном та його друзями, а потім і новий рік. Я думала вони будуть зневажати, бо приїхала з маленького міста, але все було навпаки, мене прийняли з обіймами та усмішками. Всю новорічну ніч ми розважалися, танцювали, співали, грали в ігри, знову танцювали, а під самий ранок брат привіз додому. Я впала на ліжко й одразу заснула. Залишки свят минули без особливих подій: робота, зустрічі з друзями Маріана, кава, прогулянки містом й мій план. От він найголовніше. Всі дні я ставилася ощадливо до власних грошей, коли ж минув січень попросила у Маріана помочі. Брат приїхав до мене одного вечора і ми довго  говорили про мій план. Він просив порадитися з Марком, або хоча б Радецьким, бо сам не вміє щось створювати, вигадувати, йому достатньо роботи яку дає брат. Я відмовилася. Не хотіла залежати знову від когось. Думала отримаю пораду від Маріана відносно того як краще все почати, але він сказав, що підтримає, допоможе з пошуком приміщення, дизайнерами, але ніяк не у створенні бізнесу. 

Збігає ще місяць. Лютий фактично прослизає повз, адже весь час працюю, або глибоко у думках про власний задум. Буває, вертаюся до спогадів про Марка, але одразу викреслюю все, починаю щось робити, щоб не думати. Іноді роздумую про Домініку. Данте казав, вона любила книги так само як я. Смішно, що це єднає нас. Я теж люблю читати, хоча любов до цього прищепила сім'я Іскри. Мама, дідусь, бабуся завжди коротали вечори за книгами. Мені читали, а бувало розповідали цікаві історії. Потім, у старшому віці я вже читала їх в оригіналі. Буває, стою перед дзеркалом й довго дивлюся в каро-зелені очі. Шукаю ознаки того на скільки відсотків схожа на Домініку. Насправді якщо пригадати фото, то видно, що ми рідні. Ставлю питання: що сталося у житті Домініки? Чому вона залишила мене? Хто мій тато насправді? Який він? Де? Але відповідей немає. А я їх і не шукаю. Який сенс? Це нічого не змінить, взагалі.