Глава 21

Сабріна

Декілька днів минає у якомусь коконі байдужості. Намагаюся зібрати свої уламки. Повторюю присягу дану в той день, коли Данте пішов. Обіцяю собі, що зможу, впораюся, повторюю, як мантру, щоб повірити всією душею, та цього мало. Маленька краплинка сумніву сповнена страхів. Вона керує моїм мозком, шепоче, що таке життя у мене. Мабуть, колись я надто сильно когось образила, що зараз доля випробовує мене. 

Згодом ще кілька днів збігає. Наближаються різдвяні свята. Жахливо усвідомлювати, що вперше я буду святкувати сама. В Києві я у полоні. Сенсу їхати у Золоте не бачу, щоб зустріти новий рік з Настею й Пташеням. По-перше, довго. По-друге, дорого. Я не хочу витрачати гроші Марка на карті. Він відрізав мене від себе, керувався виправданнями, що свободу дає, тож слова про те, що я маю бути незалежною від чогось несуть визначення забезпечувати себе самій. Цим і займуся. Поки запаси маю, врешті, не дарма книги продала. Але прийде час і гроші закінчаться, отже варто зайнятися пошуками роботи. Київ — місто велике, щось знайду. 

В наступні дні шукаю роботу. Вивчаю оголошення, блукаю містом поєднуючи корисне з цікавим. Плутаюся у метро, але намагаюся не лякатися й поводитися так, немов це моє звичне життя. Так мозку простіше прилаштуватися до нового ритму, нових шляхів, людей та вулиць. Згодом щастить, мій досвід у крамниці беруть до уваги й знання різних авторів, тож влаштовуюся у книгарню. Заробітна плата не обіцяє золотих гір, та цього достатньо, враховуючи, що з житлом проблем немає. Зізнатися, коли побачила ціни на оренду, то стало ясно — все ж поміч Марка у цьому вже величезна. А з рештою мушу впоратися. Я ж обіцяла собі, сказала — досить! Тепер тримаю власні присяги у голові, щоб не забувати чому я тут. Звісно ж не думала, що все повернеться таким чином, зате знала, що стою на порозі нового. Подумаєш, серце болісно стискається, варто помітити машину так схожу на автомобіль Данте? Подумаєш, в душі порожньо й темно? Хіба це причини, щоб здаватися? 

Перед Різдвом до мене приходить Маріан. Я дуже щаслива його бачити на порозі. Хлопець вривається у квартиру вихором тепла, карими очима вивчає з ніг до голови, а потім вручає величезний подарунковий пакет зі словами:

— Обирав для тебе, Брі. 

Обережно беру подарунок й зазираю всередину. Маріан придбав неймовірно гарну, білосніжну ковдру, в яку хочеться одразу закутатися. 

— Вау, — щиро кажу, — але навіщо?

Хлопець хмикає.

— Я не можу своїй рідній сестрі придбати щось? Ми так і не мали часу налагодити наші відносини, тому вважай це першим кроком. 

Настільки приємно, що у грудях вперше розповзається тепло. Проганяє біль, страждання. Усміхаюся. 

— Дякую, — підходжу до Маріана та обіймаю. — Дякую тобі. 

Сміється. Обіймає у відповідь, шепоче на вухо:

— Не міг раніше приїхати, та і в Золоте не було бажання повертатися. Знав, що Марк сюди тебе привезе. Вибач, що так все…довго. Сподіваюсь тепер ми можемо наздогнати всі втрачені роки. 

Відсторонюємося одне від одного. Пропоную чай. Маріан погоджується, тож швидко заварюю ароматний напій з апельсинами та лимоном й несу у вітальню. Ми всідаємося на світлий диван. Подарована ковдра пасує до нього, тому одразу дістаю її. Маріан допомагає вкритися. Він знає, що я хочу почути. Читаю в карих очах., що нам давно потрібно поговорити про все, і про маму особливо. Починає з усмішки та слів: 

— Кращої мами у світі не знайти. Принаймні так вважав до слів брата про тебе. Уяви, я досить часто запитував, коли у мене буде сестра. Старшого брата, який несподівано з'явився у сім'ї, було мало. Хотілося, щоб у нас, як в однокласника, була кумедна маленька дівчинка. Дуже хотілося. Мама завжди відмовляла, та і батько, а потім вітчим, якось не особливо й хотіли… Марк взагалі казав, що від дівчат самі проблеми, — хмикає смішно.

Маріан розповідає про своє дитинство, показує фото Домініки й рідного батька. У нього немає жодної фотографії, де він з Марком у перші дні їх життя разом. Каже, видалив після того, як вітчим прогнав брата. А я пригадую слова Яни сказані немов у минулому житті: “Маріан не приймав нових членів сім'ї”. Щось не збігається, бо Маріан говорить так, наче все було навпаки. Ніби до помилки Данте все було прекрасно. Можливо дарма драматизую, адже то могла бути банальна ревність мами до нових членів родини. Втім, Маріан про це не каже.

— Що сталося? Чому Марка вигнали? — обережно промовляю. Не впевнена чи захоче Маріан настільки сильно занурюватися у минуле. Ці спогади неприємні. 

— Нехай він розкаже, — спокійно відповідає, але помічаю в погляді біль й….гнів? 

— Тебе не бентежить, що я з'явилася на світ? Хай там як, та варто визнати, що Домініка… — не закінчую, кусаю губи.

— Зрадила татові? Розумію. Насправді спершу було образливо. Батько був суворим, але не злим. Він би прийняв тебе, впевнений. Думав про ситуацію, що склалася. Мама могла знайти тебе, коли він помер, якщо боялася тільки цього. Але вона не зробила цього, — Маріан уважно дивиться в очі. — Отже, її страхи мали відношення не лише до характеру тата. 

— Ми вже ніколи не дізнаємося мотиви її вчинків, — тихо кажу. — Але я рада, що вона попросила Марка знайти мене. 

Данте молодший миттю хмурніє. 

— Марк мав раніше висловити свої підозри, — бурчить, роблячи кілька великих ковтків чаю. — Інакше ми справді б наламали дров. 

— Він попереджав, але не мав доказів, тому й робив це у доступний йому спосіб.

— Не виправдовуй його, — відрізає. — Не знаю, що ти бачиш у його очах, а я лише одне.

Тиша між нами спокійна. Це відверта розмова, коли ми відкриваємо одне одному душі. Вона не відрізняється від тих, що були до знання про рідну кров. З Маріаном завжди було затишно. Дивно визнавати, певно, але сидячи з ним розумію, що образ не маю. Ситуація з Рамілем, вибаченням й падінням мала залишити слід гніву на брата, тільки не можу так легко ставитися до нього. Він — єдиний у світі хто рідний. Більше я нікого не маю.