Глава 20

Неможливо. Неможливо вгамувати біль. Він пронизує наскрізь, значно гостріше, ніж раніше це робив одним поглядом Марк. Двері за ним замикаються, а я сповзаю на підлогу. Ламає мене. Душа власними руками рве себе на шмаття. Я просто не розумію… Не розумію, чому? За що він так? Я ж зробила усе! Погодилася на його умови, відкрила нову себе, власні бажання, мрії… а у висновку опинилася тут, у дорогій квартирі на вершині, проте без нього. “Не завмирай в очікуванні, що я стану іншим”. “Не я один на цілому світі. Любов можна знайти в іншому”. Хіба? А може я не хочу в іншому? “Раптом зрозуміла б, що я — мана?”. Сама собі всміхаюся. О ні, пане Данте. Ви не просто мана, потаємне бажання чи те, без чого не можу — ви значно більше. Залежність? Кисень, без якого жодне живе створіння помирає? Сонце, від якого залежить усе? Вода, без якої помре планета? А може цунамі, котре зносить? Сонце, що випалює? Кисень, що труїть? Мабуть, те й інше. 

Схлипи від жалю до самої себе голосні, відчайдушні, сповнені емоцій. Мені так болить. Постійно. Немов біль міри немає. Тільки я починаю мріяти, що все буде інакше, а світ вкотре викручує руки й кістки дробить. Вщент. Аби довести — навіть не мрій про це краще. Не будуй рожеві замки, бо не буде їх. А я ж все одно будую. Все одно сподіваюся на щось і мрію… 

У себе приходжу довго. За вікном вже темно, та мені більше не потрібна краса Києва. Нічого взагалі. Я хочу додому. От тільки дому більше немає. Дім це люди, а мої померли. Я думала віднайду його у Данте, та і тут…

Встаю. Тру очі, горять вогнем після довгих сліз. Повертаюся до скла й чітко промовляю до відбиття у вікні:

— Я впораюся. Зможу. Зберу уламки, які Данте розтрощив та піду вперед, жити. Іншого мені не залишається.

Повторюю ці слова кілька разів, чітко, голосно, щоб вони гарно засіли у голові, а згодом коріння пустили. 

***

Марк Данте

Я мав так вчинити. Дивлячись на Сабріну ще у перші дні, коли тільки почав шукати способи наблизитися до неї, пізнати, щоб підтвердити слова Домініки, знав, — одного разу розібʼю її серце. Просто не знав яким саме чином. Такий я: псую усе, чого торкаюся. Власне, з цих причин і пішов. Стер все, що ми мали у Золотому. Стер, адже в іншому випадку знищив би її, як знищив Домініку, Маріана, власного батька і своє життя. А я цього не хочу. Не з нею. Забагато Сабріна Іскра пережила. Забагато горя і болю. Сліз. Вона не заслуговує на те, щоб і я додав в цей коктейль нових розчарувань. Краще нехай зараз перегорить, поки ще не стало пізно, а потім буде простіше. 

Офіс “Данте Дейлі” порожній. Я поглядаю на Київ з майже висоти пташиного польоту. На столі ноутбук, на екрані вона, у сльозах, сидить біля панорамного вікна й здригається від ридань. Я слухаю їх, але не дивлюся. Пальцями стискаю пляшку “Джемісона”. Пʼю з горла, так легше, пече не в грудях тоді, а в горлянці. Давно за ребрами не відбувалося подібного шторму, що зараз вирує. Я й забув, що його не вгамує жодна пляшка. Але моє рішення було вірним. Так краще для нас обох. 

Обіцянка Домініці врятувати її дитину, піклуватися про неї, дати все, чого не має абсолютно не в'яжеться з тим, що я відчуваю до дівчини. Яка іронія долі, хіба не так: спершу тонув у очах її матері, а тепер у її… Такі ж зелено-карі, глибокі, безодня, з якої не вийти. Заради Домініки я зруйнував все, з Сабріною так не вчиню. Вона заслуговує на нормальне життя. Досить їй страждати. Та і, Маріан навряд зрадіє, що спершу я забрав у нього матір, а потім сестру. Принаймні, я вже чую ці слова повні звинувачення у власних вухах. Брат любив мене, поки не дізнався…Поки я не впав у пекло, поки не зрадив усіх, навіть батька. Він прогнав, і я пішов, а згодом Домініка померла. Яким же був подив, коли Маріан через шість років прийшов до мене. Я не думав, що колись побачу його. Не думав, що хлопчик, у житті якого колись з'явився й став йому старшим братом зможе пробачити. Але Маріан не пробачив. Прийшов, бо нікуди було йти, любить, бо любити більше немає кого, та кожного разу дивлячись у його карі очі я бачу глибоку рану, якої завдав я. 

— Пане Данте? — голос Яни лунає несподівано. Не чув, коли увійшла в кабінет.

— Так? — дивлюся на неї.

Дівчина неодноразово довела власну відданість, тож навіть не ховаю пляшку. Вона знає мене досить добре, щоб не чіпати зайвий раз. 

— Книг немає.

Хмурюся. Скошую погляд на екран ноутбука. 

— Тобто? 

Сабріна обіймає себе за ноги, хитається, тоненьке тіло тремтить. Гірко, що я винен у цьому стані, але він мине. Простіше позбутися пристрасті, ніж повернути серце яке б я вирвав, так чи інакше. 

— Марина сказала, що у коморі жодної книги. Взагалі. Там мала ж бути частина, не усі пішли на ту виставку… — повільно промовляє.

Декілька секунд мозок напружено думає. Навряд це працівниця крамниці, вона не надто розумна, щоб зрозуміти, які ці старі книги дорогі. Не настільки, як ті, що вивіз, але достатньо, щоб жити кілька років на широку ногу. Про їх вартість знала одна людина. 

— Я розберусь, — кидаю Яні.

Вона зникає за дверима, я  ж сідаю за стіл. “Джемісон” палить горлянку. Заплющу очі, а потім, коли розплющую, бачу Сабріну, котра обіцяє собі впоратися. Всміхаюся. Якби зараз хтось побачив, точно б зрозумів, що ця дівчинка для мене більше, ніж донька мачухи. 

— Отже, Іскра, викрала мої книги, — повільно промовляю в екран. — Зробила хід конем. Яка розумна дівчинка.