Глава 13

Ми не зводимо одне з одного поглядів. Мої каро-зелені і його синьо-зелені. Дівчинка, що не мала нічого, і чоловік, котрий має усе. Як так сталося, що життя взагалі нас зіштовхнуло? Так буває лише у книгах чи кіно, не в житті. Але ось ми, одне навпроти одного, у будинку, який дарував так багато років мені хороше й погане, який у висновку і не дуже й рідний мені. 

— Чому? — хрипло питаю. — Чому ти цього хочеш? 

Данте не змінюється в обличчі. Неприступна гора, поруч з якою не знаєш, чи захищає від негараздів прикриваючи, чи та, з якої на голову зійде лавина. Чоловік, що може на руках тримати, пригортати, цілувати, а потім одним словом ножа в серці провернути. Найжахливіше, що я приймаю його таким. Мабуть, саме цим і притягує. Я не знаю. Просто складно бути байдужою до Марка. Неможливо. З його рук готова їсти. За нього можу померти. Все, що завгодно, тільки б ті ночі не закінчувалися. 

— Відверто хочеш? — чомусь його голос хрипить. 

— Мені складно зрозуміти тебе, — шепочу. — Ти не даєш впасти, хоча погрожував зламати. Але в наступну мить раниш. Тримаєш в обіймах, а в спину ножі встромляєш. — відверто зізнаюся. — Коли ти запитав, що відчуваю до тебе, я не брехала, відповідаючи. 

Данте схиляє голову на бік. Дивиться так, немов зараз я горю, а він нічим зарадити не здатен. Очі приховують правду. Я бачу в них багато, занадто… Його емоції топлять нас обох. У цю мить, немов платину рве і все тепер під водою. Ми удвох. Тонемо. Врятувати нікому, хіба одне за одного вхопимося. Нас шматує. Його слова та ультиматуми роблять з нами це. Його дії. Його ніжність й суперечливість пізніше. Кидає обох, як м'ячики для пінг-понгу. Мабуть, не лише Марк у цій ситуації винен, мабуть, я теж. 

— Отже, згодна? — робить висновок. 

М'яко дивлюся на нього. Не відкривається, але таке враження, що теж просить тепла й любові. Теж шукає, як і я весь час. Очі сирени звикли співати мовчазну пісню, котра контролює усе й усіх. Звикли до покори, допоки щось не зламало і Данте. Можливо, не вперше. 

— Або все, або нічого? — змучена усмішка торкається моїх губ. М'яко й легко.

Я готова. Навіть якщо після буде жахливо — готова. Я особистість, котра сама має право приймати рішення. І я не хочу, щоб наші ночі закінчувалися.Якщо Данте не готовий запропонувати більше, то візьму те, що дає. Поглину, вберу у шкіру. Мені набридло шукати. Набридло чекати. Набридло стіни ставити, хорошою бути, терпіти, відповідати на образи. Чому комусь можна поводитися як забажають, а мені ні? Чому Марина може щось вирішувати, а я ні? Чому мною постійно керують, якщо не хтось, то я сама собі бар'єри ставлю? Досить вже. 

Повною мірою усвідомила, що всі думки раніше — самообман. Була любов. Було тепло. Я ніколи не була сама, щоб кидатися грудною кліткою на леза. Я була бажаною дитиною. Я була оточена любов'ю та казками. Не голод мене мучить. Не пошуки тепла й затишку. А втома. Щоправда, раніше я визначала її інакше, не розуміла. Тепер знаю — втомилася поводитися як вимагає суспільство. Втомилася ховати таємниці. Данте оголив все. До кісток шкіру здер, я гола перед ним. Він бачив усяку мене й все одно бажає. І я бажаю. Досить відмовок, вони не роблять щасливою. Досить заборон, бо місто мале і хтось щось скаже. Досить терпіти знущання. Досить! Досить! Досить!

— Я буду з тобою, — твердо кажу. — На моїх умовах. 

Брови Марка вигинаються від подиву. Не був готовий до подібного. Не знає, що всередині мене ламає. Не він, а життя. 

— Які ж у тебе умови? — з легкою посмішкою питає. Не розумію чи то насміхається, чи веселиться. 

— Правда про маму, те, чому ти шукав мене. Правду про тебе і Маріана. Мені не потрібні ваші гроші. І, певно, мені байдуже на крамницю. Роби, що забажаєш. Я хочу жити не тут. 

— Рвеш усі ниточки, Сабріно? 

— Якщо ти повернешся у столицю я з тобою.

— У ролі коханки? 

Роблю крок. Рішучість роздирає, рішення дивними видаються, бо не звикла брати своє. Не звикла вимагати. 

— Мені байдуже, — впевнено лунає. — Я хочу тебе собі. Хочу іншого життя. 

Очі Данте спалахують. Вогонь горить в його душі, мене торкається. Здається, чоловіку подобаються рішення, що прийняла. 

— Тоді бери, — нахиляється впритул, — якщо справді не боїшся. 

Встаю навпочіпки. Цілую його. Горить він,  а я поруч. Марк довго не вагається, за талію обхоплює, притискає. Поглиблює поцілунок, грубо промовляє:

— Не тут. 

Я згодна. Він веде у машину. Не знаю, що діється з тілом, та воно готове спалахнути. Немов прийняті рішення підпалили гніт. В салоні порожньо й тепло, сам приїхав, без Олега. Сідає попереду, мене на коліна садить. Чхати, що навколо завиває хуртовина, — сонце вже зникло, — бо ураган, що у нас обох живе, рве дроти, розриває нейрони, атоми. 

Його руки всюди. Буквально. Задихаюся. Кисню багато, я просто не встигаю вдих зробити. Він теж. Рву ґудзики на дорогій сорочці. Марк стягує светр та розстібає пояс штанів. Раніше я смикалася при дотиках, бо знала, що може бути боляче. Боялася. Та мені набридло боятися. Набридло все. Він мій, нехай не душею. Його дотики грубі, палкі, та водночас обережні. Марк пам'ятає сльози й страхи. 

Спідня білизна зникає швидше, ніж минулого разу. Оголені, у  салоні авто, поміж сніжної бурі й темряви, котра ховає нас у своїх обіймах. Вітер завиває за межами авто, а тут гаряче. Піч працює на повну, дотики спопеляють. Поцілунки агресивні, швидкі, ми стукаємося кілька разів зубами. Пальці Марка на тілі всюди. Стискають, мнуть, пестять, жаром обдають. Я напружена. Кожна клітинка організму вибухає у відповідь на дотики. Соваюся на ньому, щоправда, вниз не дивлюся. Є страхи, до подолання яких не готова. Данте припіднімає за сідниці й біль з насолодою стають одним цілим. Він бере своє, чи то навпаки, вже не знаю. Головне, що ми з'єднані. Одне ціле. 

Деякий час не рухаємося. Чолами притулилися, очі в очі, вдихаючи запахи тіл. Кориця та терпка хвоя просочуються у пори. Не знаю чим пахну я, та певна, слід на тілі Марка залишаю. Важке дихання сплітається. А потім він починає рухатися. Плавно, обережно, змінюючи темп з повільного на швидкий і навпаки. Насолода скрізь. Минуле нав'язливо шепоче, що так не було, коли наді мною знущалися. Але я проганяю його. Минуле у минулому, правильно Данте сказав. Зараз є теперішнє. Ми.