— Отже, сьогодні буде результат ДНК? — Настя дивиться широко розкритими очима.
Ми сидимо у крамниці. Пташеня блукає поміж стелажів шукаючи щось цікаве, або просто не бажаючи нам заважати. Він для себе все вирішив ще дев'ять днів тому, коли розповіла припущення Данте — брати руйнують моє життя цеглинка за цеглинкою, а я лише радію.
Скошую погляд на Марину. Стоїть за стійкою, як завжди, незадоволена. Нам каву відмовилася робити, тому заварила її я. Все одно роботи сьогодні немає. Погодка така, що з дому зайвий раз ніхто не виходить, попри те, що вихідний.
— Уяви, якщо ви реально брат і сестра? — подруга ламає шоколадне печиво й зосереджено жує. — Це все змінює. Все.
Зітхаю. Не знаю, що казати. Моє життя й так не тішить, а тепер? Виявляється, Марк приїхав до нас аби правду дізнатися, підтвердити, чи справді я та сама дівчинка, від якої в минулому відмовилася рідна мати. Місцина сподобалася, забажав будувати тут бізнес, що успішно вдається, і саме тому штурмував нас з дідусем. Крамниця була лише приводом зачепитися, бути ближче до мене, мати доступ якого не мав.
Після того ранку у будинку Маріна Данте відвіз додому. До вечора я мучилася, не знала чи казати дідусеві, а коли стемніло, здалася. Лев Профирович зізнався, що це правда — я не кровна онука. Тому й припинив противитися нападкам Марка, — після розмови на кухні, — адже той розповів справжню причину, сказав, що у мене може бути краще життя. Як дідусь міг відмовити в той час, як давно відмови мамі? Йому байдуже, що я не рідна йому, любить по-справжньому.
Майже двадцять років тому мама принесла мене додому, вся заплакана, бабуся з дідусем були шоковані. В той час вона вже мала тривалі стосунки з батьком, чи тим, кого я звикла ним називати. Була вагітна. Щоправда, вагітність зірвалася на останніх днях строку, про це знали дідусь з бабусею. Мама дуже страждала, лежала в лікарні, — на той час вона ще працювала, — й не знала, що робити. Втрата немовляти вдарила по ній. Гадала, що матиме донечку про яку мріяла, а життя забрало її. Батько лютував. Звинувачував маму. А потім, через брак палат, до мами підселили молоду, незнайому жінку, вона тільки народила, але планувала відмовитися від дівчинки. Дідусь сказав, що не знає подробиць, мама мовчала всі роки, та в результаті вона прийшла зі мною на руках. Лебідь не прийняв, бо не рідна. Більше ніхто про це не знав. Сім'я Іскри заприсягнулись мовчати, щоб ніхто в місті не ображав та не знущався. Тож всі мої дев'ятнадцять років правда ретельно замовчувалася, і якби не Данте, можливо я б ніколи не дізналася, що чужа.
Тепер же зосталося дізнатися ще одну правду — чи справді ми з Маріаном брат та сестра? Впродовж останніх днів я відмовлялася думати стосовно наших родинних зв'язків. Адже, якщо це правда, то зрозуміло чому поруч з ним я почувалася так, ніби вдома, а сам хлопець прив'язався, ніби ми споріднені душі. Бо так і є. Втім, є інша сторона медалі, якщо ми все ж чужі, то хто мої батьки насправді? І, найголовніше, чи поїде Данте, зрозумівши, що копав не у тому напрямку?
— Ви ж не спали, правда? — Настя ніяк не заспокоїться.
— Ні, — буркаю, спостерігаючи за Павлом.
— Це добре. Бо інцест…
— Настю! — зупиняю її. — Краще розкажи стосовно Демиденко.
Подруга хмурніє.
— Викручується, гад. Пан Данте дуже допомагає, але адвокат того покидька постійно скидає провину на мене.
Сумно дивлюся на неї.
— Не думаю, що Данте програє. Навіть якщо зараз рішення суду буде не на твою користь, то можна подати апеляцію.
Дівчина продовжує жувати печиво, запиває кавою і з повним ротом каже:
— Я хочу, щоб він сів. Хочу, щоб його покарали!
Усміхаюся. Тішить, що вона відійшла від посягань на тіло. Пташеня робить усе, аби вона почувалася добре. Я радію за подругу. Радію, що її є кому рятувати. Вона намагалася дати ті самі відчуття, що Пташеня їй, — мені. Я одразу відмовилася. Простіше не думати про власне, забруднене тіло. Так легше жити. Просто не думати. Це втеча від самої себе, і події штовхають не повертатися в минуле, тож я радію цьому. Краще хвилюватися чи брат мені Маріан, ніж думати, що я зіпсована.
— Так і буде. — кажу.
Пташеня кладе на стіл важку книгу. Сідає між нами й починає:
— Я знайшов історію про старі обряди. Хочу пану Данте запропонувати провести свята у комплексах відповідно нашим віруванням. Точніше, наших пращурів.
Ми з Настею реагуємо однаково — дивимося ошелешено.
— Що? — Павло хмикає. — Це мій спосіб віддячити.
Киваю. Розумію його. Грошима Данте не подякуєш, та він і не взяв би, лише б в обличчя посміявся. А чимось подібним вразити його простіше, тим паче Марк любить щось цікаве.
— Думаю, ідея класна. Він оцінить.
Ми сидимо ще близько години. Я не можу припинити дивитися на екран телефона. Данте знову заплатив понаднормово, тож нарешті придбала новий телефон. Старий, яким користувалася замість загубленого, викинула. Він ледве дихав, й так чудово, що зміг ще попрацювати.
Нарешті дзвінок від Яни. Помічниця просить прийти в офіс, тож миттю зриваюся з місця. Прощаюся з друзями. Настя кричить у спину, щоб розповіла потім усе, ігноруючи зацікавленість Марини.
Вибігши під мокрий сніг розкриваю парасольку. Йти недовго, можна було б насолодитися, якби погода не намагалася змусити тебе злітати при кожному кроці. Ледве не біжу. Серце гупає, я боюся. Боюся, що мій страх підтвердиться, виявиться, що ми з Маріаном не рідні. Не знаю чому підсвідомо хочу бути частинкою його сім'ї. Мабуть, так легше. Врешті, я знаю його. Є Данте, у якого можна знайти відповіді. Якщо ж ми все-таки чужі, то мені ні з чого почати. Залишиться тільки думати про минуле й розуміти, що мама забрала правду в могилу.
Діставшись офісу струшую мокрий сніг. Парасолька не врятувала. Забігаю всередину. Яна зустрічає, проводить до кабінету, поглядаючи на обличчя. У відбитті однієї зі стін бачу власні рожеві щоки й червоний кінчик носа. Поки бігла, замерзла. Але мені плювати. Ніколи красунею не була, то який сенс хвилюватися через це зараз?
#255 в Жіночий роман
#853 в Любовні романи
#415 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, владний герой_ніжна героїння, сильні почуття_емоційно
Відредаговано: 11.12.2023