Розділ 9

Я застигла на місці від усвідомлення цього, як я вже зрозуміла, незмінного факту.

Не знаю скільки часу ми так сиділи, але Семко голосно кашлянуши порушив тишу яка накрила їдальню неначе пухова ковдра.

— Загалом, якшо всьо правильно порахувати, то так, ти справді відьма. Звичайні люди не бачать це місце таким, яким воно є насправді, будинок відкрив для тебе свої двері, і ти підходиш під послідовність поколінь — розтолковував мені все домовик, а я сиділа і не знала, що сказати.

— Стоп, тобто люди не бачать це місце таким яким воно є, тільки через те, що в них немає магії? — у моїй голові промайнули слова дівчинки з базару — ті хто хочуть знести цей дім, ну тобто те, що вони бачать, хворіють не просто так?

— Ну звичайно не тільки через це — заговорила Меля — на самий дім накладено морок. Це місце особливе, тут перетинаються магічні потоки світів. Портали відкриваються в різні виміри, а відьма, котра тут живе, охороняє це місце і не дозволяє хаосу прийти у цей світ, а господарка наша колишня, захист поставила на будинок і на його територію. Сюда можуть увійти тільки тоді, коли відьма дасть свою згоду.

— Магічні потоки світів? Тобто це місце, є порталом до інших світів? — ось тепер я точно нічого не розумію. Я звичайно не відкидала вірогідності існування магії і духів, але ось так бачити все на власні очі, це вже за межами мого світосприйняття. 

— Це місце, де перетинаються усі світи, таких місць у світах є дуже мало, настільки мало що їх можна на пальцях перерахувати — розповідала Меля — у бібліотеці є книги про них з точним описом і інформацією, багато Таяна книжок зібрала. Тобі варто їх прочитати адже якщо будинок прийняв тебе — вона подивилась на Семка, той кивнув і вона продовжила — і підтвердилось що ти відьма, то виходить що ти наступна хранителька воріт Міжсвіття.

— Ворота Міжсвіття? 

— Місце де перетинаються магічні потоки, Таяна була хранителькою цього місця, якщо ж вона тобі передала цей будинок то ти наступна на посаду хранительки воріт — заговорив Семко.

Я обвела поглядом їдальню, стіни, меблі. Усе це просякнуте магією. Хто б міг додуматися до такого? Хто завгодно, але точно не я. Досі існування магії та всього, що з нею пов'язане, було для мене не більше ніж фантазією. Я перевела погляд на домовичків. Ось вони сидять переді мною, ці магічні істоти, розмовляють зі мною, і з їхніх слів виходить, що я теж до них належу. І не просто належу, а маю їх захищати. Від самої думки про це мене охопила паніка.

— Щоб... щоб бути цією вашою хранителькою, — я ледве видавила із себе слова, — мені потрібно сюди переїхати?

— Звісно, дорогенька наша, — сказала Меля, і її голос здався мені надто веселим. — Як же ти на відстані хранителькою будеш?

Вона засміялася, а мені захотілося втекти.

— Я... я не впевнена, що зможу, — прошепотіла я. — Це все так несподівано. Я навіть не знаю, чи вірю в усе це.

— Ми розуміємо, що це може бути важко прийняти, — м'яко сказав Семко. — Але ти - наша надія. Без тебе ми не впораємося.

Його слова лише посилили мій страх. Я не могла уявити себе в ролі захисниці магічних істот. Це було занадто.

— Мені... мені потрібні мої речі, — сказала я, намагаючись змінити тему. — І мої тварини. У мене є кіт і собака. Вони... вони зможуть тут жити?

— Звісно, господине, — кивнув Семко. — Вони знадобляться в господарстві і тобі при роботі також.

При роботі. Ці слова прозвучали як вирок. Я відчула, що більше не можу тут знаходитися.

— Тоді я завтра поїду додому, заберу все, що мені потрібно, — сказала я, підводячись. — Мені... мені потрібен час подумати.

Я швидко пішла до своєї кімнати, відчуваючи на собі їхні погляди. Мені потрібно втекти звідси якомога швидше. Не думаю, що це для мене. Працювати з магією, допомагати чарівним створінням — це не моє. Я не зможу, я не впораюсь.

Зайшовши до кімнати, я зачинила двері і притислася до них спиною, важко дихаючи. Заплющивши очі, я сповзла на підлогу і поклала голову на коліна. У голові все ще лунали слова Семка: "Ти відьма". Це було неможливо навіть уявити, не те що повірити. Ця інформація ніяк не могла вкластися в моїй голові.

Я підняла голову і обвела поглядом кімнату. Двері на балкон були прочинені, і легенький вітерець гуляв по кімнаті. Сонячне проміння, що пробивалося крізь фіранки, надавало приміщенню затишку. Але я не могла насолоджуватися цим. Важко було повірити, що все тут так чи інакше пов'язане з магією.

— Так, Ладо! Не розкисай! — наказала я сама собі вголос.

Я різко підвелася з підлоги, підійшла до шафи і витягла дорожню сумку. Зараз потрібно зібратися і поїхати додому. Дорога в машині під музику завжди допомагала мені розслабитися. Може, це допоможе мені зрозуміти, що робити далі.

Одяг неначе сам летів у сумку. Чи може й справді сам? Я вже ні в чому не була впевнена. Я дізналася так багато, що тепер сумнівалася, чи я при здоровому глузді. Але про це можна подумати пізніше. Зараз головне — втекти звідси. Хоча б ненадовго, щоб обміркувати все це. А може, і назавжди, щоб не наражати нікого на небезпеку.

— Я не можу бути хранителькою, — прошепотіла я, застібаючи сумку. — Я просто не зможу.