Покликання Тоні
Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо бути.
Вільям Шекспір
Ким я був? Ким був Тоні Річчі? Нулем без палички. Пустим місцем. Впевнений, більшість сусідів, які мешкають на нашій вулиці, не знали навіть мого імені. Місіс Горовиць з дому навпроти частенько дивилася на мене так, наче бачила вперше.
В мене не було друзів. Однокласниці мною не цікавилися, хоч їм і подобаються старші хлопці. Але, схоже, я не в їхньому смаку. Хто захоче зустрічатися «з тим самим недоумком, який просидів у шостому класі два роки»? Якщо чесно, я залишився б на другий рік і після дев'ятого, якби не кинув школу. Навіщо вчити математику чи літературу, якщо твоє майбутнє наперед визначене? Моя мати та тітки прибираються в будинках у тих, у кого водяться зайві грошенята, а їхні чоловіки підробляють вантажниками на старому консервному заводі. Батька я не знав. Кажуть, він помер у в'язниці ще до мого народження. Так що Пепе, мій вітчим, – єдиний з усієї родини, хто хоч чогось досяг у житті. У нього був свій фургончик з морозивом, ванільним і полуничним. Він роз'їжджав на ньому вулицями і мав невеликий прибуток з продажу. Але загалом усі ми так чи інакше невдахи.
Звичайно, вступити до коледжу було б непогано. Для цього я навіть закінчив би школу, якби не обставини.
Все сталося два роки тому, навесні. Я спав у своїй кімнаті на горищі, коли почув страшний крик. Взагалі наш будинок важко назвати тихим. У звичайнісінький день він нагадує мурашину ферму. Мої дядьки і тітки, кузени і кузини, племінники і племінниці носяться по ньому туди й сюди, влаштовуючи такий самий гармидер, як і переїзний балаган у день відкриття.
Але, повертаючись до подій тієї ночі, скажу, що то не був звичайний шум. Поверхом нижче Пепе верещав так, наче його розпилювали тупою пилкою. Схопившись з ліжка, я з гуркотом спустив сходи, які щовечора прибирав нагору, аби по-справжньому побути на самоті, і рушив униз. А Пепе все кричав і кричав.
Я був уже на середині коридору, коли його верескливий голос змовк. На порозі маминої кімнати юрмилося чимало народу. Мені довелося добряче попрацювати ліктями перш ніж протиснутися між одвірком і тіткою Маддаленою, що застрягла в проході.
Пепе сидів у ліжку, мружачись на світло електричної лампи, а моя мати стояла над ним біла, як молоко.
– Що трапилося? – запитав я, прикриваючи очі від яскравого світла.
– Хтось забрався в мою постіль! – відповів Пепе.
– Хто?
– Якийсь тип! Спочатку він торкнувся мене ногою, а потім поклав свою мерзенну руку мені на живіт!
Як на мене, це було досить інтимне зізнання.
– І що було далі? – запитав я.
– Я відштовхнув його! – сказав Пепе. – Але він потяг мене за собою! Я намагався вдарити його, але він ударив мене першим, і я закричав!
Я підійшов до вікна, але воно було щільно зачинене. Тоді я відкрив його і визирнув надвір. Ніхто не зміг би залізти на другий поверх будинку без драбини, а тікаючи, похапцем забрати її з собою, не наробивши зайвого галасу. Потім я заглянув за важку шафу і всередину неї теж. Перевірив під ліжком, посмикав туди-сюди фіранку, поклацав вимикачем… Нічого!
Нарешті я сказав те, що й мав сказати з самого початку:
– Тут нікого немає. І нікого не було. То був сон. Нічне жахіття, не більше.
Але Пепе і не думав здаватися. Його очі викотилися з орбіт і страшенно оберталися. Груди часто здіймалися, ніби він пробіг стометрівку, а кадик смикався при кожній спробі проковтнути клубок, що став поперек горла. Старий поманив мене пальцем, і я змушений був витягнути шию так, аби його губи майже торкалися мого вуха.
– Він все ще тут! – сказав вітчим пошепки, але так гучню, що не почути його було просто неможливо.
Мама видала здавлений стогін, глядачі ахнули, а тітонька Маддалена кілька разів осінила себе хресним знаменням.
– Але я нікого не бачу, – знизав плечима я. У той момент я хотів якнайшвидше повернутися в ліжко, а не розбиратися з уявними друзями Пепе. Усі вони могли зачекати до ранку.
– Ні, ні... Він все ще тут! – повторив Пепе і обережно підняв край тонкої вовняної ковдри. – Він ховається там!
Раніше я ніколи не замислювався, чи поступово люди божеволіють, чи це відбувається миттєво – ніби в голові у них перемикається невидимий тумблер, і всяка бридня починає здаватися не менш реальною, ніж найпересічніша річ. Але з бідолахою Пепе, здається, сталося щось подібне.
З-під ковдри виглядала худорлява нога, що лежала на білому простирадлі, і жилиста рука, пальці якої нервово посмикувалися, немов бринькали на невидимих струнах.
– Ти його бачиш? – довірливо прошепотів Пепе.
– Ні, – щиро відповів я.
– Це не мої рука і нога, – ще тихіше промовив він.
– А чиї? – не зрозумів натяку я.
І тоді Пепе знову вибухнув і почав волати так голосно, що всім присутнім позакладало вуха:
– Це його рука і нога! ЙОГО! РУКА І НОГА!
Старий кричав доти, доки з нього не вийшов увесь дух, і він без сил повалився на подушку. Я був спантеличений. Правду кажучи, в цілому будинку не знайшлося б нікого, хто розумів, що відбувається. Але коли крик раптом стих і настала тиша, я єдиний подав голос:
– Але якщо це чужі рука і нога, тоді де твої ?
Саме так все і почалося. З того, що старий Пепе раптово збожеволів.
Завдяки йому наступні кілька місяців усі ми занурилися в атмосферу легкого божевілля, насторожено зустрічаючи кожен новий день, дивуючись йому та проводжаючи з полегшенням.
З тієї злощасної ночі Пепе відмовлявся сприймати себе як цілу людину, стверджуючи, що частина його тіла більше не його, а належить комусь іншому, кого він знати не знає. Фактично він продовжував володіти нею, але ставився до неї гидливо. Позначивши водостійким маркером власні межі, що включали всю праву половину тіла, до лівої він по можливості не торкався, залишаючи ліву щоку неголеною, а гудзик на лівій чохлі сорочки не застебнутим. На всі вмовляння матері він відповідав, що нехай їх зовнішнім виглядом переймається хтось інший, кого сама природа забов'язала це робити. Таким чином Пепе виглядав по-дурному. Навіть кумедно.