47. Пожилець.

– Дідько! Дідько! Дідько! – Ввилаялася Лора, вимкнувши телефон. Телефонувала керуюча будинком і сказала, що пожилець зник. Пішов гуляти і не повернувся. Зник. Наче розчинився на вузьких вулицях французького містечка Ля Рошель, де Лора мала невеличкий будиночок на узбережжі Біскайської затоки, який купила, ще тоді, коли не була заміжня. Багато років він пустував, але років десять тому з Лориної примхи, тут з’явився дивний пожилець, який майже нічого не розповідав про себе. Причина була простою він майже нічого не пам’ятав. Тільки сидів в кріслі-гойдалці, втупивши зір у вікно велике вікно і мрійливо повторяв невідомі слова. Якби персонал знав українську, то почув би:

– Ой, смереко! Чарівна моя смереко. Чом ти так ростеш далеко? – Потім чоловік замовкав, тер розсіяно лоба і бурмотів португальською:

– Забув. Все забув.

Пожилець поступово втрачав пам’ять і зір. Лікарі, які обстежували його, казали, що той на диво міцний чолов’яга. За ним приглядав сивий лікар, і дві дебелі доглядальниці. Усіх їх Лора найняла спеціально для цього. Вже багато років пожилець жив тут. Лора контролювала кожен його крок. Як їй це вдавалося на відстані, то було загадкою для всіх, окрім її сімейства і того ж таки пана Нагеля. Лора особисто просила пана Нагеля зготувати зілля для цього особливого гостя, знаючи що сама слабша за Нагеля. Вона навіть особисто злітала в Україну за відповідним інгредієнтом. Але Лора не врахувала того, що пан Нагель чоловік і зілля, приготоване ним, буде мати слабшу дію на чоловіка, ніж якби його готувала жінка. Закони фізики діють у Всесвіті однаково. І невидимий світ не виключення. Подібне відштовхується від подібного, а протилежності притягуються. В Лориних очах чоловік якому призначалося зілля завжди був слимаком

–  Ну постривай! – скаженіла Лора. Але її тираду в повітря перервав знову телефон. Телефонувала Еліна, яка любила батька, але вважала, що той втратив розум, пішов з дому і давно зник. В цей же час у Лориному будиночку з’явився дивний пожилець. Еліана й не знала про те що саме Лора запроторила чоловіка до Франції під пильний нагляд лікаря і замкнула у дворі свого будиночка. Про цей будиночок не знала й Еліана, бо він був записаний на іншу особу. Чомусь Лора інтуїтивно так зробила, бо так вважала за потрібне.

– Мамо тобі ще потрібен той факс, що ти за нього питала?

– Так доню – мовила Лора.

– Зараз я відішлю на номер готелю.

– Добре. – Лора поклала слухавку. Потім вона перетелефонує Еліані, а поки що треба на рецепції забрати факс, який донька перешле. Не потрібно  щоб хтось сторонній це читав. Лора спустилася на рецепцію і забрала декілька сторінок факсу, які їй віддала адміністратор. Це була інша дівчина, а не та, яку Лора бачила напередодні. Ця легко піддавалася гіпнозу і знищила всі копії, які встигла зробити, як того вимагали правила готелю, а потім і забула про існування Лори. Знову ж таки не без Лориної допомоги.

– Он воно що – бурмотіла Лора, роздивляючись копії батькового записника у себе в номері – і хто ж той сосуд?

В цей же час дивний пожилець Лориного будинку йшов одним відомим йому маршрутом і наспівував слова якоїсь іноземної пісеньки і на вустах його блукала мрійлива дитяча посмішка. Нечисленні перехожі, вранішнього і ще сонного міста посміхалися вслід. Сьогодні його наче осяяло. Коли Левко Самійлович спав йому примарилася маленька дівчинка, половина її була оповита мороком, інша ж половина наче світилася зсередини. Межа світла і темряви була якраз посередині і простягалася від чола до ніг. Причому одна нога теж наче світилася, а біля іншої клубилася пітьма, неначе вірний пес охопив ногу господині. Над дівчинкою сяяв німб з двома червоними камінцями всередині. Дитина підняла руку вгору і вхопилася за німб. Той зменшився і дивним чином одягнувся дівчинці на палець перетворившись на золоту каблучку з двома рубінами. Дівчинка помилувалася на каблучку, потім подивилася на Левка і простягнула до нього руки.

– Дідусю! Йди до мене. – Левко прокинувся і раптом згадав своє ім’я, згадав що в нього в далекій Україні є дружина Килина і донька Ганна.

– Це мабуть вже донечка моєї Ганнусі! – Вигукнув Левко і ледь не розбудив одну з дебелих доглядальниць, яких найняла все та ж ненависна Лора. Доглядальниця завертілася у сні, але чоловік вдав, що міцно спить, боячись зайвий раз дихнути. Наче все обійшлося. Згадав він і про Лору і дітей від неї: Марка, який завжди бісив Лору і був дуже чесним, навіть патологічно чесним і Еліану, яка була його любою донею, але примхами вдалася у Лору. Ба навіть зовні вона була схожа на дружину. Але Левко любив усіх своїх дітей. В Еліані він бачив Ганнусю і, коли та була малою то одного разу назвав її так. За що наступного разу отримав на горіхи від Лори, бо донька проговорилася матері. Що було потім, Левко не пам’ятав аж до сьогоднішньої ночі. Тільки й пам’ятав що улюблену пісню, яку колись співав Килині. Довго не міг прийти до тями від спогадів. Не міг дочекатися ранку, але раптом йому сяйнула думка, що він прямо зараз піде туди де був щасливий колись. Від Левка не приховували, що він у Франції ні Лора, ні сам персонал. Все одно під дією Лориного зілля чоловік нікуди б не пішов. Тоді б не пішов, але не зараз.

Дивний перехожий вийшов з міста і пішов наспівуючи все далі і далі.

Десь в українському селі прокинулася дівчинка.

– Мамо, мамо, мені наснився чудовий сон. – дівчинка була в захваті.

– Який Зірочко?

– Мені наснився дідусь. – при цих словах жінка зблідла.

– Він давно помер – мовила, маючи на увазі чоловікового батька.

– Ні мамо, то помер дід Степан, а дід Левко живий і скоро він буде тут. – Ганна, а це була вона, зблідла ще більше, бо взагалі не пам’ятала батька, а тільки з розповідей своєї мами знала, що його звуть Левко.

До хати зайшов чоловік Славко:

– Що ж, можемо їхати на закупи. Зателефонуй Юлі. Хай збирається. – Потім звернув увагу на блідість Ганни: