45. Розмова.

Коли Лада і Настя ввійшли до кімнати, то сіли одна напроти одної і довго дивилися одна одній в очі, відчуваючи як сила перетікає від Насті до Лади і навпаки. Вони з’ясували все поглядами. В жінок встановився нейтралітет. Їм не було діла до того, що відбувається з зовнішнього боку кімнати. Думками вони обоє знаходилися поза часом і простором в цей момент і якби навіть сюди б поцілив метеорит, то жінки так би й сиділи б і ніяка сила не здатна була б їх підняти. Був тільки один свідок такої жіночої розмови. Це кіт, який лежав на підвіконні і муркотів, наче заколисуючи. Їм не треба було розмовляти, вони все бачили в очах одна одної. Вони розмовляли по своєму. Кажуть, що очі це дзеркало душі. Тож Лада і Мирослава розмовляли душами. Їх душі то спліталися, то розходилися, танцюючи свій незримий танець. І раптом, Лада зрозуміла, що потрібно зробити для того, щоб наповнити «сосуд». Зрозуміла, що потрібно робити далі з цим знанням і з каблучкою, яка випадково потрапила до Мирослав. Літня жінка зрозуміла багато речей, тому що нарешті сила з’єдналася – сила батьків Насті. Раніше Лада не бачила цілої картини, бо в неї була тільки половина сили. Вона зрозуміла, чому вижила тоді – в дитинстві після аварії. Побачила б що мало статися з дівчинкою Аглаєю, чиє понівечене тільце б діставали б з-під вантажівки санітари «труповозки». Жінка здригнулася від картини, яка яскраво постала перед очима. І розірвала зоровий контакт. Вочевидь побачила це і Настя, бо по її обличчю текли сльози. Настя зрозуміла, що батько не міг вчинити інакше. Він подарував Аглаї шанс на життя і вона цим шансом скористалася і тепер допомагає людям, щоб повернути борг. Звісно, Лада, могла б вчинити інакше і використати свій Дар для себе. Тоді б вона могла вийти заміж за того ж Паучинського, або відбити у Насті Максима… Настя нарешті оцінила шляхетність Лади. А ще вона зрозуміла, що повинна відати маленькій дівчинці Зореславі зі своєї шиї золотий ланцюжок з кулоном у вигляді краплини гірського кришталю. Тому вийшовши з кімнати, так і не сказавши ні слова Анастасія Олександрівна підійшла до дівчинки і знявши з шиї золотий ланцюжок з кулоном, наділа на шию Зореславі, прошепотівши їй на вухо якісь слова. Батько дівчинки рвонувся було, щоб не дати це зробити, але сила зупинила його. Настя посміхнулася.

Вийшовши з будинку Лади Настя завела машину і поїхала туди, звідки приїхала, роздумуючи чи могло б бути інакше чи ні. Вона думала і про Лору з Нагелем і Еліаною. Так, вони розкрили її силу, показали весь потенціал, але Настя була щасливіша не знаючи нічого ні про мольфарів і їхню силу ні про організацію – сучасний філіал Аненербе, ні про гибель батьків. Після німої розмови з Ладою, жінка вже не звинувачувала ту у їх смерті. Вона зрозуміла мотиви батька, який вчинив так, як вчинив. А ще Настя знала, що скоро позбудеться сили, тому що вона заповнить «сосуд» до країв. І це Настя сприймала з одного боку з полегшенням, а з іншого з болем.

Щойно Настя вийшла з хатини, як дорослі зчинили такий гамір, що дівчинка непомітно відчинила двері до іншої кімнати і прослизнула туди. Вона хотіла роздивитися нову прикрасу. Але не встигла Зореслава кинути погляд на ланцюжок, як якась сила підняла кришталеву краплю на рівень очей Зореслави. Крапля висячи в повітрі повільно пливла над підлогою, причому ланцюжок був на шиї у дівчинки. Поступово крапля забарвлювалася в червоне і пропливала повітрям на вихід до тої кімнати де були присутні усі інші. Дівчинка аж зажмурила очі, боячись що тендітна краплина вдариться об двері і розсиплеться склом. Дитина ще не знала що коштовне каміння в на яке перетворився гірський кришталь так просто не розіб’єш. Тим більш, що краплина стала кроваво-червоною краплиною рубіну. За шию щось неприємно вдряпнуло. Поки Зореслава стояла зажмурившись, то двері самі відчинилися і крапля рвалася з ланцюжка, як собака, Яка побачила здобич.

Тоді дівчинка зняла ланцюжок з шиї і кровава крапля полетіла, тягнучи за собою золотий ланцюжок як комета хвіст.

Мирослава зойкнула, коли краплина з усього маху врізалася в той палець руки який був замотаний бинтом. Бинт навколо краплини почав тліти і Мирослава не придумавши нічого кращого, всунула руку в відро з питною водою яке стояло тут. Дивно, але коли Мирослава витягла руку з води то бинт не тлів – його взагалі не було, а крапля і каблучка камінцями сплавилися в одне ціле. Тепер виходило що три рубіна утворювали трилисник і висіли на ланцюжку, а з іншого боку їх завершувало кільце. Утворився цікавий тандем. Мирослава стягнула з пальця каблучку до якої прикипіла краплина, тепер вже рубінова і хотіла дещо перевірити. Вона знову занурила трилисник у воду. Кільця не було видно як і трилисника. Камінці і кільце як тільки торкалися води то зникали. Чому так залишалося загадкою. Наче проходили портал в інший світ. На ланцюжок ця властивість не поширювалася. Всі присутні спостерігали за дійством і Мирославі прийшло усвідомлення того що потрібно зробити. Вона повернулася до Зореслави, попередньо струсивши краплі води з ланцюжка, присіла біля дівчинки і мовила, дивлячись дитині у вічі:

– Очевидно це твоє, маленька?

– Ні, не хочу, не хочу – раптом злякано запхинькала дівчинка і сховала руки за спину, злякано відступаючи, але потім наче до чогось чи до когось прислухалась, взяла трилисник в кулачок, піднесла до вуха, як діти слухають спійманих джмелів і мух, посміхнулася, кивнула і сама одягла ланцюжок з трилисником і кільцем собі на шию.

– Дякую Вандо – прошепотіла Лада, притуляючи руки до грудей в подяці. На поверхні води пішли брижі, як від легенького теплого вітерця. Лада повернулася до присутніх і мовила:

– От тепер все буде добре, щоб не сталося. – Лада відчула, що в неї вже зовсім обмаль часу. І хоч кажуть що мольфар не помре не передавши свій Дар це неправда. Людське тіло довго не живе, а мольфар помирає як і усі люди, тільки після смерті той мольфар, який залишився з даром у момент смерті може стати або нечистим або святим. Так кажуть легенди. Не те щоб Лада в це вірила, але поспішала зробити передачу дару, щоб не забрати його з собою до могили. Під ногами крутився Тиміш, тручись об кожного, але більше усього уваги дісталося Вірі та Зореславі. Постерігши це, Лада тільки загадково посміхалася.