43. Важке рішення.

Після того, як Денис знайшов свій «загублений скарб» в особі Віри то гомонів з нею до ранку. Полягали вони перед ранком. Найпершою прокинулася Килина, потім козенятком застрибала навколо неї Зореслава. Щойно Килина замісила тісто і посадила у піч, як відчинилися двері. То приїхали Ганна і Славко.

– У вас гості, мамо? – запитав Славко. Килина здивовано подивилася на зятя.

– Так. А ти звідки знаєш?

– Машина надворі стоїть. Лада завітала. – відповів Славко

– Ні. – посміхнулася Килина. – Машина її, але приїхала не вона.

– Доброго ранку! – виходячи з кімнати вже одягнутий у штани і сорочку, тихенько привітався Денис, розчісуючи п’ятірнею волосся. – Віра ще спить. Можна вона ще трошки поспить. Їй тепер потрібно багато спати. Я був таким негідником. – і невпевнено поглянув на Килину.

– Хай спить – тихенько, відповіла Зореслава за усіх.

Денис присів і поцілував її в рожеву щічку:

– Дякую тобі, принцесо. – потім підвівся і підійшов до Славка, протягнувши руку:

– Денис.

– Станіслав. – Славко міцно потис Денису руку, а потім вказав на Ганну:

– А це моя дружина, мати Зореслави.

– Мамо, а якщо я принцеса, то ти ж королева? – запитала дівчинка і підбігла до Ганни. Усі засміялися. Ганна обняла Зореславу:

– Так, моя маленька. Все правильно, якщо ти є принцесою, то я королева. – вочевидь сміх розбудив Віру, бо вона вийшла з кімнати заспана, але розчесана. У тому халаті, що їй позичила Килина.

– Доброго ранку! – проспівала жінка своїм гарним голосом. Усі привіталися, а Денис обійняв і поцілував дружину і дивився на неї як на скарб.

– Зараз хліб спечеться і будемо снідати. – оголосила Зореслава.

– Та вже мабуть обідати – посміхнулася Килина на таке дитяче зауваження. Дитина не стала сперечатися, а вирішила ще й Славка запитати:

– Тату а якщо мама є королевою, то ти – король? – Славко розгублено подивився на дружину і невпевнено протягнув:

– Певно, що так. – усі знову засміялися. Тут і хліб підоспів.

Допоки Килина готувала на стіл, Зореслава пошепки переказувала Ганні і Славкові події учорашнього вечора і ще сказала, що Лада просила привезти Дениса і Віру до неї. Тож після пізнього сніданку, чи раннього обіду, усі гуртом, але без Килини, сіли в Ладину машину і поїхали до «хижки». Лада вже чекала на них. Вона власноруч зробила для Віри оберіг у вигляді ляльки-мотанки і попередила, що до пологів краще носити той оберег на шиї, не знімаючи. Така лялька стане оберегом для дитини Віри та Дениса протягом усього життя. А потім Лада все ж таки насмілилася поговорити з Ганною та Славком про Зореславу. Вона сказала, що вирішувати тільки їм, як складеться життя їхньої дитини. При цьому Славко, будучи від природи несмілим подивився на Ганну, даючи право вирішувати їй, але тут підбігла Зореслава, яка до того сумирно гралася в іншій кімнаті і проспівала:

– Сосуд, сосуд, я сосуд. – Ганна поглянула на Ладу, але та лиш розвела руками:

– Я не в праві нічого вирішувати, хоч і знаю відповідь. Це тільки ваше рішення. Ганна подивилася на Славка, який розгубися від такого і несвідомо чухав потилицю, потім на Зореславу, яка танцюючи співала одне-єдине слово: сосуд. І Ганна прийняла, здається, однісіньке вірне рішення. Вона покликала малу і зашепотіла на вушко те, від чого очі в дитини розширилися.

– Вона тут? – спитала Ганна у Зореслави. Дитина ствердно кивнула.

– Йди побалакай. – мовила Ганна і Зореслава знову кивнула. Одягла пальтечко і вибігла на вулицю.

– Куди це вона? – сполошився Славко, а потім побачив Ладину посмішку і зрозумів, що не варто хвилюватися.

– Ох оці жінки. Суцільні таємниці, – тільки й пробурмотів. Але Ганна його ще й по своєму заспокоїла:

– Я не можу вирішувати за матір, оскільки я не є рідною матір’ю Зореслави. – і посміхнулася Славкові загадково і трішки сумно.

– Та що ти таке кажеш? Ти мати її. – Славко знову розгубився.

– За правом народження твоя дитина має прийняти, або не прийняти Дар у спадок від давніших поколінь, тому хай Вендулка вирішує. – це вже мовила Лада.

–  Хай Вендулка вирішує. – повторила луною Ганна.

Через хвилину в хату вбігла Зореслава і знявши пальто, видерлася Славкові на коліна і радісно повідомила:

– Татку, я скоро стану повною, бо я сосуд. – Славко вкотре почухав потилицю і мовив:

– Ну що ж так тому і бути. Тільки поясніть мені, що для цього потрібно?

– Тату, ну як ти не розумієш, мені Вендулка вже розповіла, що для цього потрібен сосуд і дві сили: темна і світла.

Рипнули сінешні двері і жіночий голос проказав:

– Так, дитино. Для цього потрібні сили. – на порозі стояла літня жінка, ровесниця Лади у чорній дублянці і чудових чобітках на високих підборах.

– Мамо! Ти яким дивом тут? – здивувалася Мирослава, виходячи з іншої кімнати.

– Та ось прийшла подивитися на кого нас колись ледь не проміняв твій батько. – сказала насмішкувато Настя Олександрівна.

– Не починай Насте. Ти ж знаєш що це не так. І Максим відгукнувся тільки на мою силу. От чому зразу не сказати про мету свого візиту? Навіщо оточуючим морочити голову? Ти ж знаєш що моя доля то Роман. І він теж знає про це. Але склалося так як склалося. І ніхто в цьому не винен. Така Доля. Ти не гірше мого знаєш, що роль вередливої дами тобі не личить. – Лада здається і не здивувалася цій відвідувачці.

– Правда твоя, – погодилася Настя. – Ми можемо поговорити наодинці?

– Так, можемо і не тільки можемо, але й треба це зробити. – відповіла Лада, а потім звернулася до присутніх:

– Посидьте поки що, поспілкуйтеся, а потім я доправлю Віру й Дениса до цивілізації, а вас трьох, – кивнула на Славка, Ганну і Зореславу додому. – Вона відчинила двері сусідньої кімнати, бажаючи скоріше покінчити з розмовами і з удаваним жалем сказала:

– Щось гамірно тут стає, треба далі в ліс йти.

– Бабусю, а ви правда мама Мирослави? – запитала Зореслава, поки ще Лада й Настя не ввійшли в кімнату