42. Сила.

Коли Настя провела і посадила Максима на літак, то заскочила у справах фірми у головний офіс, який знаходився в центрі Ля Рошелі. Там вона зустрілася з мсьє Нагелєм і його помічницею Еліаною. Приємна дівчина, яку вона знала вже років шість і її начальник ввічливий мсьє Нагель, з яким Настя теж познайомилася, ще в Прудентополісі, коли літала туди у справах фірми. Слово «нагель» з німецької, як знала Настя, перекладалося як цвях. Він і справді так виглядав. Високий, худий, блакитноокий шатен. Завжди в незмінному ідеально відпрасованому костюмі. І Еліана під стать своєму начальнику: теж висока білявка і теж блакитноока. Все в цих двох було ідеальним, за винятком очей. В них час від часу виникала якась пітьма, яка тут же розсіювалася візаві* думав, що це йому тільки здається. Як виявилося, доброчинна організація, була тільки прикриттям. Все чим займалися її члени, до доброчинності не мало жодного стосунку.

Пан Нагель зустрів Анастасію Олександрівну тепло і повідомив їй, що та кого вона шукає вже декілька років, знаходиться в Україні і при бажанні Настя може забрати її силу. Вірніше свою силу, позичену цій жінці, колись батьком Анастасії Олександрівни. Нагель передав теку з даними цієї жінки. Настя, не читаючи закинула її собі в сумку. А коли вдома роздивилася інформацію, то дуже здивувалася. ЇЇ силу забрала та, в кого вона, Настя, забрала чоловіка.

– Дивна дама – доля. – Тільки й мовила Настя і пішла збиратися в дорогу. Вона замовила квитки на найближчий літак до України. Зібрала валізу. Викликала таксі. Коли зручно вмостилася в салоні літака, то відкинулася на спинку сидіння і розслабилася.

Вона згадала той день, той дивний день…

Одного дня, задовго до теперішніх подій, мотаючись по світу і знаходячись у справах в Прудентополісі, Настя зайшла в офіс цієї організації. Треба було підписати деякі папери. Пан Нагель, запросив літню жінку, яка мала невеличкий бізнес у Франції, до себе в кабінет. Чи їй здалося, чи на неї подивилася з підозрою секретарка. Анастасія Олександрівна зайшла у кабінет до пана Нагеля і здивувалася тому, що він запросив її сісти і мовчав увесь час, просто дивлячись на неї. А вона зазирнула йому в очі. І час, наче зупинився. Через хвилину Настя отямилася. І нічого не зрозуміла. Вона була тут від сили хвилин п’ять, але глянувши на мініатюрний годинник у себе на руці, промурмотіла собі під ніс українською:

– Не може бути? Вже пройшло дві години. – І Здивовано подивилася на Нагеля.

– Що, чарівна пані? – Нагель був ввічливий і як усі мешканці Прудентополіса знав окрім рідної німецької, ще й португальську і українську – державні мови, поширені в цій місцевості. Тому він чудово розумів все, але не розчув, тож довелося перепитати.

– Ні, ні, нічого, – поспішила запевнити його Настя. Тим більш документи, які треба було, були підписані. Анастасія Олександрівна пішла до готелю. Все було як зазвичай. А вночі прийшли сни. Разом з тим тривога. Вірніше тривога прийшла аж на ранок.

Вранці зателефонував пан Нагель, який невідомо як дізнався її номер телефону. Анастасія Олександрівна здивувалася звідки йому це відомо. Наче читаючи її думки, Нагель пояснив, що на ділових паперах вказаний мобільний телефон Горової Анастасії Олександрівни.

– Тож можу я запросити вас сьогодні на чашечку кави? – Поцікавився ввічливо Нагель.

– Навіщо? – Запитала підозріливо Настя. Сьогодні в неї не було настрою через дивні сни. Жінка хотіла відмовитися, але почула в слухавку:

– Я вам усе поясню. – і природна жіноча цікавість взяла гору. Тому Настя призначила цю зустріч на терасі готелю, де б ніхто не заважав, але водночас вся терасі оглядалася.

А далі події прискорилися. Пан Нагель докладно розповів їй чим займається його організація. Розмовляли вони українською. А коли Настя поцікавилася чому він видає їй секрет. Нагель мовив:

– Нічого подібного, люба. Це і ваш секрет. – І подивився просто в очі. Окрім блакиті, там був ще й темно синій морок, який затягував.

– Як то? – Здивувалася жінка.

– Бо ви є однією з нас.

– Кого це: вас?

– Чаклунів, відьмаків, мольфарів.

– Та що ви таке кажете? – Настя аж підскочила на стільці від обурення. Цей пан Нагель вважає її за стару, легковірну дурепу?

– Сядьте люба, сядьте. Я знаю, що наша зустріч снилася вам. І ще багато чого знаю.

– Ви гіпнотизер, так? Ви загіпнотизували мене? Ви змусили бачите мене той сон, який потрібний вам. Я в такі ігри не граю. – Анастасія Олександрівна підвелася на ноги.

– Сядьте – вже суворіше сказав пан Нагель. – Не стійте, як пам’ятник дерев’яному зодчеству.

– Звідки вам відома ця фраза? – звилася Настя

– Сядьте. – З притиском промовив Нагель. Анастасія Олександрівна сіла знов на краєчок стільця. – Люба Анастасіє, це я прочитав у вашій свідомості. – Настя перелякано закрила рота долонею. – Не бійтеся люба, я прочитав тільки це. Видно це те що ви не можете контролювати. Все інше для мене закрито. – І Нагель розповів Насті не тільки про справжню мету організації, а і про мольфарів: білих і чорних, про те що її сила спала до учорашнього дня, вірніше залишок її сили. Чому залишок? Тому що її батько після того, як ледь не збив дівчинку на дорозі, влив частину своєї сили у цю дівчинку, дівчинка і так була непроста, а сила Настиного батька її зміцнила, але з-за цього батько і мати Насті загинули. Все це так приголомшило жінку, що вона піднялася і пішла не звертаючи ні на кого і ні на що уваги. Фразу про пам’ятник часто казав батько, коли був живий. Це Настя пам’ятала. На жаль вона була дуже маленька, коли загинули батьки. Навіть їхні обличчя стерлися з пам’яті. Дві сльозинки викотилися з очей ще не старої жінки яка йшла до свого готельного номеру.

А наступного дня до неї в номер постукали. Це були дві яскраві білявки з однаковими блакитними очима. Тільки одна була молода, майже дівчинка, а інша трішки старша. Вони виявилися дочкою і матір’ю. матір звали Лора, а доньку Еліана. Вони розповіли, що є чорними мольфарами, а Настя за правом народження є білою мольфаркою. Як зрозуміла жінка, то білий мольфар може стати чорним, але то тяжкий шлях і Настя відмовилася. Тільки попросила знайти ту, кому батько віддав часточку своєї сили.