41. Мітка.

– Ну що ж Романе. Пора мабуть прощатися… – скрушно зітхнула Лада, поговоривши з Романом, Максимом і Марком. Мирослави не було, вона ще відпочивала після несподіваного трансу, а Янек сидів на стільці біля її ліжка, тримав на колінах розгорнуту книгу, але не прочитав жодного рядку. Раптом щось відбулося. Мирослава скрикнула і почала метатися на ліжку. Янек напружився, але нічим не міг допомогти. Якби була якась зовнішня загроза, то чоловік би її усунув, але де задіяні містичні сили, тут Янек відчувався безпорадним. Першим до кімнати вбіг Максим і присів на краєчку ліжка по якому металася Мирося, Потім сюди ж прийшли Роман з Марком і Янек. Мирося металася як в гарячці. Бинт злетів з пальця, перстень знову зник, але на тілі знову виднілися дві цятки крові, які зачіпаючи простирадло, що ним була прикрита жінка, не заплямувало його. Раптом Мирослава вигнулася дугою і закричала голосно:

– Ой пече, пече. – і мацнула рукою за стегно. Простирадло яким була прикрита жінка лежало біля ліжка. При метанні воно сповзло. Але Мирослава була в штанях і тому було незрозуміло, чому вона кричить. Вона важко дихала. Лада мацнула Миросю за руку і перелякалася. Та була холодна мов лід. Наче й не жива жінка на ліжку, а мрець.

– Ану Ромцю забирай хлопців звідси. Нам треба по жіночому побалакати. – розпорядилася ворожка.

– Це моя донька, Аглає. – турбуючись за Мирославу Максим назвав ворожку її колишнім ім’ям, на що заробив докірливий погляд і не менш докірливу відповідь:

– Йди, йди, нічого я твоїй доньці не зроблю. Хотіла, то вже давно зробила б. І забудь Аглаю. Немає її вже і ніколи не буде.

– Чому я не можу бути тут? – Максим знову намагався заперечити, але старенька виштовхала його з кімнати, з такою силою, якої й годі було сподіватися від неї. Максим став і озирнувшись на двері, які зачинилися за його спиною не міг нічого зрозуміти.

– Максиме, ти чого тут стовбичиш? – Роман вигулькнув з сусідньої кімнати – Пішли до хлопців. Лада підійшла до ліжка. Мирослава не могла говорити, а тихенько квилила, так їй було боляче. Ворожка обережно стягнула штани з Миросі до колін і з несподіванки відступила і перехрестилася, чого не робила багато років. На стегні у Мирослави був шрам у вигляді шишки і зараз він палав червоним. Лада уважно роздивилася стегно Мирослави, потім нахилилася ближче.

– Якщо я права то треба зробити ось що. – пробубоніла собі під ніс старенька і підійшовши до ліжка, взяла Руку Мирослави за зап’ясток і перевернувши долонею до гори приклала до червоного шраму таким чином, щоб дві червоні цятки з пальця жінки опинилися на самому шрамі. В ту ж мить щоки Мирослави стали рожевими, дихання відновилося, а шрам став фіолетовим, більше схожим на родиму пляму. Тільки під шкірою вгадувалися якісь зернистості. Перстень з’явився на руці у Мирослави знову.

– Прикрийся, а це залиш! – суворо сказала Лада і подала Мирославі простирадло. А потім підійшла до дверей кімнати, відчинила їх і покликала:

– Ромцю, а йди но-сюди! – проте першим прибіг Янек. За ним йшли Максим і Марк. Останнім до кімнати зайшов Роман Андрійович. Янек став біля ліжка мовчки, роздивляючись пляму. Від цього погляду Мирославі стало ніяково. Вона чомусь засоромилась і опустила очі. Побачивши це Лада і Роман переглянулися і посміхнулися, дивлячись одне на одного. Максим дивився, нічого не розуміючи. Проте Марк не розгубився, метнувся в кімнату де залишив записник і принісши його, розгорнув на потрібній сторінці і показуючи усім присутнім мовив:

– Ось бачите, ось, ось! Дід не помилявся. Він написав, що коли виросте на стегні шишка у двох сильних, однакових духом, але протилежним за силою жінок, то неможливе, стане можливим, а далі знову щось про сосуд нерозбірливо. – тицяв знову і знову Марк у сторінку.

– Заспокойся хлопче. – мовив Роман. Ми бачимо і знаємо про це. Тільки ми з Ладою чекали, коли нам Всесвіт подасть знак, що наше втручання бажане. І ось цей час настав.

– Краще б це було неправдою. – пробурчала собі під ніс ворожка.

– Що ви таке кажете? – Марку не сподобалися слова бабусі.

– Ой дитино, я розумію твоє бажання врятувати сестру, але може загинути ціла країна. – Марк стояв приголомшений і присоромлений не сміючи підняти очі на присутніх.

– Борися. – пошепки мовив Роман Андрійович. – Це твій темний Дар, твоя темна сила хоче взяти гору. Я то знаю. Борися. – ще раз сказав Роман і стоячи біля Марка, взяв його долоню і міцно стиснув. Марк відчув як його покидає невпевненість, він все зрозумів і побачив все очима Романа. Потім Роман підійшов до Лади і обійняв її, прощаючись. Максим ледь не вдавився від ревнощів, але стримався. І не заважав. Всі дивилася на них, але їм було байдуже, потім Лада м’яко відсторонила Романа і мовила:

– Ну годі, годі. Життя все ж швидкоплинне, а наш Дар, якщо все вийде буде жити.

Лора прийшла до тями в номері надвечір і хотіла глянути на стегно, де був незрозумілий шрам, як в номер постукали. Лора відчинила двері і застигла.

– Ну здрастуй, люба Лоро. – відвідувачка зайшла в номер, відтерши плечем господиню номеру.

– Здрастуй…те! – заїкаючись промовила Лора.

– І давно ти тут? – запитала новоприбула, прискіпливо обдивляючись номер. Оглянувши все, жінка повернулася до Лори обличчям і мовила:

– Ну? Ти знайшла, те що шукала?

– Так… – тихо прошелестіла Лора. – Але…

– Я все знаю. – З притиском сказала жінка. Лора вирячила очі. Дивно, але Лора боялася її. Хоч жінка і не мала Лориних здібностей, але Лора не «бачила її зсередини» і це лякало її. Всюди, куди б Лора не тягнулася свідомістю, був тільки білий шум. Жінка гостро глянула на Лору і зненацька схопила її за «кінський хвіст», який Лора сьогодні зробила на голові. Ця зачіска її молодила і надавала шарму. Але на відвідувачку шарм Лори не діяв. Вона знала що робила.

– Якщо ти, потворо, щось надумаєш зробити моїй доньці, я тебе знищу. Ти зрозуміла? – мовила жінка, тягнучи голову Лори за волосся донизу і наблизивши своє обличчя до обличчя Лори майже впритул.